Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук

Цей болгарський голова „уряду” України на засіданні київської Міськради 13 лютого 1919 р. заявляв: „Декретування української мови яко мови державної є реакційним, нікому непотрібним заходом”.[35] Про міністра совєтської пропаґанди в тому ж „уряді”, москаля Артьома (правдиве прізвище Ф. Сєрґєєв) – згадує Затонський – що „Артьом ... доводив, що це справа реакційна утворювати Україну хоч би навіть радянську”.

Трьох українських большевиків, що їх Сталін покликав у склад цього нового „уряду України”, зложено з 15 міністрів, – Затонський (народня освіта), Скрипник (соціялістична контроля) і Ю. Коцюбинський (член без ресорту) – „не мали в тому „уряді” ніякого значення – слушно підмічує М. Стахів[36] – бо він був у руках зажертих русотяпів на чолі з Раковським”. По національності цей уряд „совєтської української республіки” – просто провокація не тільки цілого українського народу, але навіть тих нечисленних членів Російської Комуністичної Партії, які були українського роду й не забули свого походження”.

Спосіб явного декретування чужою державою і на чужій території уряду для іншого народу це грубе накинення окупаційної адміністрації перед явною інвазією чужої країни. Так воно і на ділі було. Уряд Раковського остався закордоном і в міру інвазії України російськими військами пересувався на окуповані землі, де оголошував себе совєтським українським урядом і накидував свої розпорядження.

Але і цей чужинецький „уряд” виявився непридатним інструментом для політичної диверсії проти України. Довір'я до накинених самозванців українське населення не мало. Він мовчки перестав діяти, ще ухваливши в березні 1919 р. на т. зв. III Всеукраїнському З'їзді Совєтів потрібну окупантам конституцію УССР.

Большевики не обмежилися на таких спробах „узаконнювання” фіктивних урядів для України. Вони зорганізували „Всеукраїнський Ревком” з відкритим завданням організувати підпільно-підривні дії проти України і керувати ними. Щоб надати цьому „Всеукраїнському Ревкомові” леґальну підмурівку, Петроград доручив большевикам з недіючого Всеукраїнського Центрального Виконавчого Комітету України (ВУЦВК) ухвалити, що цей Комітет передає свої функції Всеукраїнському Ревкомові, як надбудові існуючих в обмосковлених містах Революційних Комітетів.

Ревкоми не були ніким вибирані, як теоретично це ніби повинно б бути з Радами (Совєтами) Депутатів. Вони були іменовані в часі воєнної окупації Російською Комуністичною Партією і підлягали тільки їй. Ревкоми були важливіші від місцевих Рад, вони могли підчиняти собі місцеву владу. Існували також і Воєнні ревкоми, які підлягали Воєнревкомові при Всеросійському Центр. Іспольнітєльному Комітетові (ВЦУК) в російській столиці і мали право карно-адміністративних санкцій. Через Ревкоми Москва могла діяти безпосередньо на Україні, оминаючи створені нею і часто недолугі парторганізації і місцеві совєтські органи.

Окупаційна влада в Україні спиралася на маловпливову партійну сітку, на наказний большевицький „уряд”, на переважно міські ревкоми та на терористично-поліційну організацію ЧЕКА. Цього всього було замало, щоб притягнути українські маси, здобути та закріпити большевицьку владу на Україні. Без московської військової інвазії большевивики не могли б здобути України і закріпити там совєтську владу.

ТРИ ПЕРІОДИ МОСКОВСЬКО-

БОЛЬШЕВИЦЬКОЇ ПОЛІТИКИ НА УКРАЇНІ

Большевицька політика в тимчасово завойованих українських областях, а потім на всіх окупованих ними українських землях мала весь час одну незмінну мету: насильне затримання України в складі російської імперії, знищення елементарних прав, що їх український нарід здобув в роки визвольної війни і викорінення всяких національних прагнень до самостійного державного життя і до окремішности української національної культури і української нації. Політичний та фізичний терор і економічна грабіж, а згодом повне економічне узалежнення українського населення від держави були засобами підкорення України. Не в усіх обставинах удавалося московській партійній верхівці послідовно переводити цю лінію терористичної диктатури. На перешкоді цьому стояв активний і дуже міцний пасивний спротив усіх прошарків українського народу, як теж загрозлива небезпека катастрофи большевицької господарської системи. Тому большевики, побачивши своє повне безсилля, були примушені зробити на деякий час (1923-1929) тактичний відступ, щоб не довести до загальної революції та до свого провалу і рятуватися перед господарською руїною. Скріпивши за час цієї передишки свій апарат поневолення і приготовивши кадри до побудови тотального політичного й економічного узалежнення населення від держави, большевики повернулися знову до терору, цим разом удосконаленого й охоплюючого всі ділянки життя, як до головної основи „пролетарської” диктатури.

З уваги на змінливість тактики, а не політичних цілей, московсько-большевицька окупація України поділяється на три окремі і неподібні до себе періоди: період воєнного комунізму (1918-1922), НЕП-у й українізації (1923-1929 рр.) та сталінського терору 1930-1941 років.

ПЕРІОД ВОЄННОГО КОМУНІЗМУ

Перший це період воєнного, або військового комунізму. Він починався в деяких, хвилеве завойованих большевицькою армією областях України вже з початком 1918 р. і тривав приблизно до 1922 року. Большевики намагалися брутальною атакою з чола зразу підкорити Росії Україну. Це був період розбою, грабежу і насильства „карательних отрядів”, початок кривавої сваволі всевладної ЧЕКА; часи відкритого політичного та економічного терору званого „червоним терором” і жорстокої боротьби з численними повстанськими загонами; період явної і насильної русифікації. Україна була трактована як завойована колонія, яку треба якнайшвидше насильно ограбити, силою баґнетів і розстрілами винищити непокірних і страхом примусити поневолених служити наказам завойовників.

Щоби явним загарбницьким нападам на Україну не зіпсувати собі марки „визволителів трудящих” і не змобілізувати ще більше проти себе і своїх всеросійських імперіалістичних зазіхань визволені з московського ярма та військове вишколені в світовій війні маси неросійських народів, большевики пильно старались дезорієнтувати населення і маскувати загарбницький характер своїх воєн брехливими пропаґандивними гаслами, урочистими декляраціями, тактичними штучками і цинічним обманом.

Народні повстання проти окупантів

Жорстока практика большевицької окупаційної політики стояла в разючій суперечності до пропаґандивних обіцянок і аґітаційних гасел і українські маси, побачивши жорстоке нахабство московсько-большевицької тиранії, відповіли на це масовими повстаннями. Розміри цих повстань, координованих і стихійних, що тривали до 1925 року, свідчать про велику динаміку українського національного спротиву російсько-большевицькій окупації. Для ілюстрації наведемо цифри про кількість повстань, зібрані знавцем тієї доби з самих таки совєтських джерел за неповні три місяці 1919 р.:

„У першій половині 1919 р. – пише Д. Соловей[37] – повстання проти московської червоної армії безупинно спалахували в різних місцевостях України. Лихолат[38] подає, що тільки у квітні 1919 р. відбулось 93 селянських повстань, а в тому числі: на Київщині – 17, Херсонщині – 8, Харківщині – 7, Поділлі – 4, А