Східно-Західна вулиця. Повернення до Львова - Філіп Сендс
Його дядько приїздив до них у гості двічі на рік, переважно на свята. Напередодні свята Песах Белла посилала Шауля до галасливої крамниці «зробити закупи до візиту дядька». Приїзд «професора і адвоката», як його шанобливо називали, завжди був великою подією, такою, що приносить в родинний дім розмови про політику і «невеличкі чвари». Під час свого попереднього візиту, у квітні 1939 року, Лемкін з’явився з незвичною річчю у руці. Це була французька газета. Погляди рідних щодо статті про призначення маршала Петена послом у Мадриді розділилися. Петен був правих поглядів, і, мабуть, його призначили, аби вгамувати Франко: «Мій дядько не любив Петена і Франко».
Шауль вважав, що Лемкін був «дуже добре відомий» у Польщі. Дядько мешкав у величезній будівлі на знаменитій вулиці — з дивовижним ліфтом! — хоча Шауль ніколи не був у Варшаві і не мав нагоди зустрітися з «друзями з вищого світу». Я спитав про особисте життя його дядька, згадавши про описану у спогадах Лемкіна подорож до Вільнюса, коли той був ще підлітком і прогулювався схилами якогось пагорба з дівчиною у коричневій шкільній формі. Лемкін хотів її поцілувати, але раптом цей внутрішній порив «було в мені придушено чимсь незрозумілим», — згодом написав він. Ці слова були неоднозначні.
«Я не знаю, чому мій дядько так і не оженився, — сказав Шауль незацікавлено. — Гадаю, він мав нагоду це зробити, бо мав взаємини з жінками». Але про його подруг в родині ніколи не говорили. Шауль мав розмитий спогад про якусь подію у Відні, де були присутні Едвард VIII і мадам Сімпсон[32], але от чи були там якісь подруги дядька? Шауль про це нічого не знав. «Здається, була якась знайома жінка, — додав він, але не міг пригадати жодної інформації. — Що конкретно було причиною його самотності? Я не знаю».
Більшовики експропріювали родинний будинок, але дозволили сім’ї там залишитися. Туди вселився якийсь офіцер; Шауль ходив до російськомовної школи. «Коли мій дядько приїхав у жовтні 1939 року, ми з ним мали розмову. Те, що росіяни і німці взаємодіяли разом, означало, що все буде дуже зле. Ось що я чув, ось що я запам’ятав з того, що він мені говорив».
В очах Шауля був смуток.
Чи в нього є фотографія Белли і Йозефа? Відповідь: «Ні».
Чи має світлину свого дядька? Також: «Ні».
Можливо, є фото ще когось із членів родини у ті часи? «Ні, — сумно сказав він. — Нічого не залишилося».
68
Лемкін вирушив потягом з Вовковиська до окупованого більшовиками Вільнюса, міста, де він колись мало не поцілував дівчину. Воно було переповнене польськими біженцями, товарами чорного ринку, візами, паспортами і «локшиною» (доларами), які в очах Лемкіна були символом свободи, Америки, про яку він мріяв. Він зустрів знайомих із Ліги Націй, серед яких був відомий фахівець з криміналістики Броніслав Врублевський. «Мої спроби з “варварством” і “вандалізмом” не вдалися, — сказав він Врублевському, — але я обов’язково спробую знову»{308}.
Белла та Йозеф писали про те, якими вони почуваються щасливими від того, що провели час зі своїм сином. Настрій листа був знайомим — ледь вловимий оптимізм, ледь приховане хвилювання. Там була і новина про те, що друг Лемкіна, Бенджамін Томкєвич, знаходиться в дорозі до Вільнюса і везе гостинець — невеличкий торт з ароматом Беллиної печі. Глибокий песимізм Томкєвича контрастував зі світлішими настроями Лемкіна: скрутне становище давало нові можливості і справжні виклики, як вважав Лемкін. Комфортне життя у Варшаві, з її щедрою адвокатською матеріальною винагородою, гарними меблями і заміським будинком, закінчилося. Він занадто звик до життя з вольностями і зв’язками з його «несправжнім престижем». Ці дні минули, але він за ними не журився.
Лемкін вирвався з Вільнюса завдяки наполегливій писанині. 25 жовтня він подав документи на тимчасову візу до Норвегії або Швеції. «Мені дивом вдалося врятувати своє життя, — пояснював він французькою, — і це життєво важливо — знайти можливість виїхати». «Я все життя буду вам вдячний»{309}, — додав він, підкресливши, що все, що йому потрібно, — це віза, бо «фінансове становище не є поганим» (зворотною адресою було вказане латвійське консульство у Вільнюсі). Він також надіслав листа Карлові Шлитеру, колишньому міністрові юстиції Швеції, з проханням видати шведську візу; ще один — графові Картону де Віарту, бельгійському дипломатові, з проханням повідомити умови подорожі до Бельгії; третій — професорові Макдермотту з Північної Кароліни з проханням прийняти його на викладацьку посаду в університеті Дюка. Він також написав до видавництва «Педон», яким управляла команда «мами і доньки», і повідомив їм, що він живий і здоровий. Цікавився, чи отримали вони рукопис нової книги, присвяченої міжнародним угодам, який він надіслав перед тим, як німці дійшли до Варшави. Життя продовжувалося.
З Вільнюса Лемкін вирушив на захід до Балтійського узбережжя, у бік Швеції. У Каунасі він розповів знайомому, що втомився від життя біженця, що почувається наче привид у пошуках упевненості і надії. Три речі в житті, які він хотів, щоб його оминули, вже сталися: «носити окуляри, полисіти, стати біженцем». Ще один знайомий, д-р Залкаускас, суддя у відставці, поцікавився в нього, як так могло статися, що Польща «зникла за три тижні». «Такі речі трапляються»{310}, — стоїчно відповів Лемкін. (Наступного разу Лемкін бачив цього суддю через багато років у Чикаго, той був ліфтером у готелі «Моррісон»).
Відповідь з «Педона» містила пробні відбитки його нової книги, а також кілька примірників його брошури 1933 року, присвяченої варварству і вандалізму. Пробні відбитки з виправленнями Лемкін надіслав назад до Парижа, книгу надрукували через кілька місяців.
Лемкін виїхав із Каунаса зі шведською візою. По дорозі він зупинився в Ризі{311}, столиці Латвії, де пив чай з істориком Шимоном Дубновим, автором «Історії євреїв у Росії та Польщі». «Це затишшя перед грозою, — попередив Лемкіна Дубнов, — Гітлер незабаром буде у Латвії».
69
Лемкін прибув до Швеції на початку весни 1940 року. Стокгольм був нейтральним і вільним, це дозволило насолодитися місцевими звичаями та їжею, очікуючи на запрошення з Північної Кароліни, на яке він покладав великі сподівання, і насолоджуючись товариством Еберштейнів, які люб’язно
