Нарис Історії ОУН - Петро Мірчук
У ті роки ніяких місцевих українських комуністів – крім кількох трохи замітніших одиниць – в Україні не було, як і не було перед революцією ніякої окремої комуністичної партії в Україні.[26]
Існували лише в кількох промислових містах України рештки передвоєнної російської комуністичної партії, що по-давньому називалася „Российская Социал-Демократическая Рабочая Партия большевиков” (РСДРПб). Ця територіальна організація російської комуністичної партії мала свої слабі підпільні клітини, звані спершу комітетами, а згодом ревкомами, всього в шести українських промислових і змосковщених містах.[27] Цього було замало, щоб піднести громадянську війну проти української держави.
Тимбільше замало, що ці клітини, зложені з москалів і жидів, були ізольовані від українських мас. Соціялістичні партії, конкуренційні до російської партії большевиків, передусім соціял-революціонери, українські і російські, мали занадто міцні впливи в Україні серед лівих елементів, тому відіграли головну ролю в революційних заворушеннях 1905 року і здобули тим для себе авторитет. Натомість, ліве крило російських соціял-демократів, фракція большевиків, заскорузла в кількох містах та у внутрішніх дебатах між собою. Ніякої ширшої ані помітнішої діяльности вона до часу революції не розгорнула, крім аґітації за малоуспішними штрайками серед чужонаціонального міського пролетаріяту.
Доступу до селянських мас ці комітети російських большевиків не вміли і не могли знайти, а саме з двох причин. По-перше, вони не мали – як і досі не мають – ніякої концепції програми земельної політики, що могла б бути приманлива для українських працюючих мас, що в ті часи були в 85 відсотках хліборобськими. По-друге, вони, бувши явними всеросійськими централістами, зорієнтованими на різнонаціональне робітництво, а не однонаціональне українське селянство, були – і далі є – глухі і сліпі на українські національні домагання, уважаючи їх за маловажний пережиток реакційних часів і дрібнобуржуазних впливів і за перешкоду в закріпленні імперіяльних плянів Москви.
За перебільшеними совєтськими даними, ця Російська комуністична партія большевиків РКП(б) – нараховувала в червні 1918 року всього 4 364 членів на всій Україні, що мала в той час 30 мільйонів населення. За національним складом вона складалася головно з москалів, жидів та обмосковленого місцевого елементу, що був чужий для селянської в той час України. Місцеві сили російських большевиків в Україні були численно заслабі, замало відомі серед чужонаціональних для них українських мас, щоб могли підняти внутрішню громадянську війну проти України своїми власними місцевими ячейками, ревкомами, радами, чи бандами слабо озброєних міських червоноармійців, що були зацікавлені в грабежах „буржуїв” і бешкетах.
Організування бунту в Україні прибулими чужинцями
Тому то весь стратегічний плян підкорення України російські большевики побудували на збройній інтервенції зовнішніх сил. Цими силами були дві групи чужих солдатів: 1) деякі полки російських гарнізонів, що були стаціоновані на Україні, і, побоявшися відкомандирування їх на фронт, легко піддавалися большевицькій капітулянтській агітації за мир; і 2) озброєні дезертири з фронту, що поспішаючи не спізнитися прибути до дому по обіцяний поділ землі, застрягли переїздом в Україні і, не знаючи того, що дальші транспорти ешелонів були навмисне спинені якраз тими, що обіцяли дарувати їм землю, але не спішилися її дати, мітинґували з большевицькими агітаторами, які намовляли їх на „общепонятном языке” збройно повстати проти української влади, щоб скорше прорватися додому. Оці чужі гості в шинелях, що випадково застрягли в Україні по ґарнізонах чи переїздом через чужу державу, мали – за большевицьким пляном – зробити в чужій країні збройне повстання проти української влади, ніби то від імені українських мас. Назовні це виглядало би, що повстання роблять місцеві сили.
Але з цього організування громадянської війни „українців” проти України нічого не вийшло, бо якраз українські полки в час роззброїли збунтовані ґарнізони чужинців, а українські залізничники скерували ешелони червоноґвардійських дезертирів з фронту не на Київ, а поза межі України, до їхньої власної „родіни”.
Напади з зовні
Большевики з самого початку, від коли захопили владу в тодішній російській столиці Петрограді (7 листопада 1917 року), поставились з іще більшою ворожістю до встановлення Українською Центральною Радою самостійної національної влади в Україні, ніж; попередній уряд Керенського. Російсько-большевицький уряд народніх комісарів з осідком спершу в Петрограді, потім у Москві, чотири рази намагався насильно окупувати Україну, організуючи напади своїх військ на українську територію і одночасно підбурюючи до протиукраїнських бунтів і бешкетів чужонаціональні, протиукраїнські міські елементи і збольшевичених солдатів, тимчасово стаціонованих на Україні російських військових частин.
Большевицькі спроби завоювати Україну збройним нападом російських військ почалися вже в грудні 1917 року і повторялися чотирма наворотами до листопада 1920 року.
Матвій Стахів, у вступі до своєї аналізи[28] початкового періоду большевицької окупації України подає коротке зведення історичних фактів:
„Совєтська влада в Україні після свого проголошення в Харкові 26 грудня 1917 року не існувала безперервно. Після першої аґресії Советської Росії і першої частинної окупації України совєтська влада була викинена з України в квітні 1918. Пізніше почалася в грудні 1918 друга частинна окупація України, яка поступала ще меншими кроками вперед, як це було за першої, бо совєтська армія мусіла уступати назад, щоб потім припливом нових сил з Совєтської Росії поширювати окупацію знову. Так ця окупація то йшла вперед на захід і південь України, то відступала на схід і північ в сторону Совєтської Росії”.
Коли російським большевикам не вдалося в Україні зорганізувати „громадянської війни”, вони приготовили концентричний напад своїх військ на Україну під командою Антонова із спрямуванням на Харків і на Київ. 14 грудня військові приготування
