«Шоа» у Львові - Євгеній Петрович Наконечний

Тим часом події у місті набирали бурхливих обертів. Утворення єврейської мешканевої дільниці (ґетто) викликало небуденну хвилю переміщень населення. Міщани легко піддатливі на зміну помешкання, однак на цей раз настала небачена досі загальна «мандрівка народів». Десятки тисяч львів'ян не зі своєї волі переносилися з місця на місце. Наш будинок входив у засяг ґетто, і вибиратися з нього єврейським мешканцям не було потреби. Зате Желязні, Микола Щур і наша сім'я мусили, згідно з німецьким розпорядженням, перейти мешкати в інший район міста. Але сталося так, що першими вибралися з нашої кам'яниці саме єврейські сім'ї. Найпершими знялися Шнеєбауми. Прощаючись, Бернард Шнеєбаум сповістив: вони виїжджають у Румунію, там довго не засиджуватимуться, бо невдовзі подадуться у Палестину. Ніна Шнеєбаум, з властивою їй захопленістю, повідомила, що все вже домовлено, з дня на день вони опиняться у благословенній Палестині. Також раптово випровадилася з нашого будинку сім'я Штарків. Після загибелі Іди їхня родина, хоча не було на це видимої причини, спішно поміняла квартиру. Це підтверджувало опосередковано припущення моєї мами про якусь заборонену підпільну діяльність Іди. При від'їзді Мусьо подарував мені дещо зі своєї бібліотеки, зокрема великий німецько-польський словник, який потім довго в мене зберігався.

— Німці протримаються найдалі рік, але знати німецьку мову буде тобі все одно корисно, — сказав Мусьо.

Пізніше кілька разів я ходив на їхню нову квартиру в різних справах. Оселилися вони в дерев'яній веранді при невеликому будиночку на Клепарівській околиці. На моє запитання навіщо вони поміняли свою квартиру на тісну веранду, пані Штарк сухо відповіла:

— Так нам треба було.

Десь у той час покинула наш будинок сім'я Желязних. Владислав і Соня перебралися вверх по Янівській під номер 41, вище сучасної вулиці Бортнянського.

Незабаром після зміни батьком роботи і ми, нарешті, зважилися поміняти своє помешкання. Далі зволікати, опиратися грізним німецьким наказам, які зобов'язували «арійців», за націонал-соціалістичною термінологією, покинути єврейську мешканеву дільницю у найкоротший термін, ставало небезпечним. Хоч обмін між «арійцями» і євреями, проводився через обмінне бюро, зазвичай, на практиці, відбувався через взаємодомовленість. Ми теж полюбовно домовились з однією єврейською сім'єю з вулиці Каспра Бочковського (тепер Одеська) і на початку квітня 1942 року покинули рідну Клепарівську. Там, на Клепарівській, я покинув своє дитинство і назавжди залишив частину свого серця.

Вулиця Гоголя (попередня назва Зиґмунтовська) і тепер належить до відносно спокійних бокових львівських вулиць: тут менше автомобілів і пішоходів негусто. У першій половині минулого століття, коли населення міста налічувалось утричі менше ніж зараз, а про теперішні табуни автомобілів говорити поготів, вулиця Зиґмунтовська нащодень виглядала майже безлюдною.

Ранньою весною 1942 року я йшов цією вулицею до Єзуїтського городу. І переді мною, і за мною людей не було видно. Раптом чую: хтось стрімкою ходою мене наздоганяє. Мимоволі озирнувся, бачу: за мною поспішає середніх літ чоловік з непокритою шпакуватою чуприною. Мав він гострі, схожі на птичі, риси обличчя і білу єврейську пов'язку на правому рукаві. Впадала у вічі його сильна худоба: чоловік явно тривалий час жив упроголодь. Одягнений він був у чистий, праний-перепраний, але чомусь не по сезону благенький літній костюм, хоч у повітрі ще тримався пронизливий холод. Замість нормального взуття мав на ногах якісь убогі шматяні мешти. Хода його була навдивовиж прудкою і цілеспрямованою. Привернув увагу затято рішучий і водночас радісний вираз його обличчя. Дивився він не під ноги, а чомусь постійно задирав голову на небеса. Навіть не зиркнувши у мій бік, миттю перегнав мене. Дійшовши кінця вулиці, тобто до того місця, де розташована монументальна, з годинником на вежі, будівля Львівського управління залізниці, єврей враз, мов укопаний, зупинився.

Тут перпендикулярно до Гоголя простяглася магістральна вулиця Міцкевича (тепер Листопадового Чину), а навпроти вхід у парк. Зараз там зробили підземний перехід. І неспроста — місцина для перехожих підступно небезпечна. Довга пряма вулиця Листопадового Чину бере свій початок на рівнині біля університету, поступово піднімається вгору аж на висоту святоюрської гори. Безперешкодному рухові транспорту не заважають ані вуличні перехрестя, ані трамвай. Зліва і справа тягнуться майже всуціль огорожі, що спонукає шоферів набирати великий розгін перед узвишшям. Найбільшої швидкості, часто з порушенням правил руху, автомобілі досягають якраз біля управління залізниці.

Єврей зупинився на брівці тротуару, зосереджено вдивляючись униз у бік університету. Проїжджа частина вулиці виглядала на ту хвилину вільною. Щось було в його збудженій поставі такого, що я, не дійшовши кілька кроків до нього, теж несамохіть зупинився. Інших перехожих поблизу не було, ми стояли під управлінням самітньо.

Внизу, на рівні університету, з'явився легковий автомобіль, який став набирати розгін. Єврей, зігнувшись від напруги, мов тятива лука, нетерпляче дивився у його бік. Коли на великій швидкості автомобіль наблизився, чоловік зненацька блискавицею кинувся вперед напереріз, ніби плавець у воду. Почувся сильний удар. Тіло, як пір'їнка, відлетіло назад, до краю тротуару. Від удару череп сплющився, мов м'яч, з якого вийшло повітря. Розрахунок був точним: смерть настала миттєво.

Автомобіль зупинився. Вискочив шофер — молоденький солдат у голубій формі німецьких авіаційних військ. Від пережитого шоку обличчя його стало крейдяним. Він приклав розгублено долоні до грудей і звернувся до мене — єдиного очевидця — зі словом «unschuldig». Я ствердно кивнув головою: водій справді не був винний. Солдат тремтливими руками відтягнув тіло убитого, поклавши його на край тротуару лицем уверх. Потім підняв шматяний мешт, що злетів з ноги самогубця і поклав йому на груди. З рота, носа і вух нещасного витекло трошки крові. Відкритими і вже незрячими очима він вдивлявся у львівське небо. З легковика почувся невдоволений гаркіт офіцера. Водій, мало не плачучи, сів за кермо і автомобіль, набираючи швидкість, від'їхав.

Навесні 1942 року частина львівських євреїв уже збагнула, що їх очікує близька неухильна смерть над розстрільною ямою. Те, що раніше навіть у найчорнішому сні не можна було уявити собі, ставало реальністю: могутня німецька державна машина зважилася на сатанинський план винищення цілого народу. Євреїв Гітлер оголосив