Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Я зручно вмостився та трохи підняв одну ногу — знак, який Отто, що лежав одразу за мною, втямив миттєво, бо я відчув, як він проштовхнув ствол карабіну вздовж мого стегна. Я поклав гвинтівку біля себе, зняв запобіжник та прицілився, врахувавши, що лежу на лівому боці. Це був короткий карабін з дерев’яним корпусом, де майже немає блискучих деталей. Тож я наважився обережно виставити гвинтівку ще більше вперед, так що її дуло виходило між двома кущами чортополоху. Тепер залишалося тільки впіймати на мушку те відкрите місце траншеї, і все готово. Я подивився на ручний годинник і зауважив час.
Чи справді по той бік земляного валу на посту стояла людина? Ми не чули ані кашлю, ані жодного слова, ані шепоту, ані бодай пісеньки, які всі вартові люблять насвистувати з нудьги, — не було чути навіть звуку, з яким вартовий переступав би з ноги на ногу біля бруствера. У полуденній тиші та на короткій відстані я би вчув і найменший порух.
Але нічого не ворушилося. Тільки якоїсь миті почала тріскотіти велика сарана й одразу ж замовкла, немов злякавшись власного звуку. Потім з’явився рій маленьких блакитних метеликів, які літали навколо чортополоху; мені здалося, що я розрізняю удари їхніх крилець. Я чув тік-так годиннику та шум, з яким осипалися піщинки на схилах вирви. Було зовсім безвітряно, і все ж іноді тихі хвилі прокочувалися крізь барвисту рівнину: спека сунула землею.
Спека заповнювала вирву, ніби це була плита пічки; вона нагрівала дуло гвинтівки, від неї димілася голова, а думки плуталися й танули, наче віск. Але серед виру думок, які губилися у дивних манівцях, ніби у хвилини перед глибоким сном, ховалася воля — наче одинокий звір посеред ландшафту, над яким тягнуться хмари та зграї птахів. І ця воля одразу ж напружувалася, коли шелестіли стебла трави або коли зір піддавався химерним маренням.
І радше воля, аніж розум, промовляла до нас: за цими кущами, яким би мертвим не здавалося все навколо, ховається людина; і хоча минуло ледь не дві години, це відчуття жодної миті не давало мені спокою. Воно не могло мене обдурити.
Раптом пролунав звук, який видавався чужим у цьому полуденному полі, дзвінкий брязкіт, який буває, коли сталевий шолом або гвинтівка чіпляється за стіну траншеї. Я відчув, як мене схопили за ногу, та почув позаду себе захрипле дихання. Отто теж весь цей час прислуховувався до звуків так само уважно. Я легко штовхнув його ногою, щоби попередити, та тієї ж миті попереду силует у хакі звівся над видимою частиною траншеї. Це відбулося миттєво — і все-таки його було чітко видно. Висока фігура в уніформі, на голову трохи криво насунутий плаский сталевий шолом, руки стискають гвинтівку, яка висить на ремені на шиї. Це мав бути вартовий, який прийшов на зміну, і тепер треба було тільки зовсім трохи почекати, поки той, кого замінили, пройде назад повз те саме місце. Я знову взяв цю відкриту ділянку на приціл.
Тільки тепер час почав тягнутися безкінечно. За завісою з трави почулося бурмотіння, яке час від часу переривав приглушений сміх або тихе брязкання. Потім піднявся крихітний струмінь диму — це наближалася та сама мить, адже це той, кого замінили, мабуть, закурив на доріжку люльку чи цигарку. Він справді відразу ж з’явився сам, спочатку тільки шолом, а потім весь силует. Він був не такий великий, як перший, може, ірландець або дитя лондонських передмість. Йому не пощастило, адже щойно він з’явився на лінії прицілу, як знов обернувся та вийняв цигарку з рота, вочевидь, аби сказати приятелю ще щось, що йому спало на думку під час цих кількох кроків. Зробити це йому вже не вдалося, адже в ту саму мить злилися воєдино моє плече, пальці й приклад, й приціл було спрямовано на кишеню, що так чітко вирізнялася на кітелі на лівій стороні його грудей, ніби дуло торкалося самої тканини. Постріл зрізав слово з його вуст. Я побачив, як він падає, і оскільки вже спостерігав таке видовище багато разів, то знав, що він вже більше не підведеться. Він упав на стіну траншеї та сповз униз, підкорюючись вже не імпульсам життя, а тільки силі тяжіння.
Одразу ж я сховав голову за краями вирви та передав назад карабін, який у мене тут-таки вирвали з рук. Тепер ми самі могли вскочити в халепу. Тому ми спробували, не розвертаючись, знову заповзти в канаву, якою ми сюди прийшли. Тим часом на тому боці кілька разів прозвучав сигнальний свисток. Потім почувся дивний шурхіт, що увінчався вибухом, хмари диму від якого зарябіли над нашими головами. Це була рушнична граната, яка полетіла вертикально вгору, так що розірвалася в повітрі ще під час падіння. Тоді почулися розриви куль спрямованих на нас кулеметів, які проріджували високу траву, але ми вже вискочили з канави й кількома стрибками досягай безпечного ходу сполучення.
Минувши його, я відразу рушив до свого бліндажа та влігся на лавку, щоб відпочивати до вечора. Там я скрутив собі цигарку й дивився у напівтемряві на клуби диму, які розходилися стелею та змушували довгоногих павуків забиватися в кути.
Вночі мене налякав сон, який надто часто переслідував мене в бліндажі. Якийсь чоловік загрозливо наближається до мене, поки я намагаюся прицілитися в нього із зарядженої гвинтівки. Я бачу, як він підходить дедалі ближче, і хочу вистрілити, навіть не звертаючи уваги на зброю. Зрештою, я з жахом помічаю, що вона насправді не заряджена або що вона взагалі перетворилася у якийсь зовсім сторонній предмет, наприклад, у лопату чи навіть у люльку.
Передня лінія
Вночі ми чули, як Перелісок обстрілюють важкими снарядами. Між залпами були лише короткі паузи, завдяки чому вогонь згущувався до єдиного потоку стихійної сили. Це звучало, як серія потужних ударів — надто сильних для того, аби бути спрямованими проти людей. До ранку загриміла гроза, яка вже ввечері попереджала про свій прихід важкими вежами хмар, і тепер здавалося, ніби ми в якомусь величезному казані, по якому одночасно колотять з усіх боків. Це нагадало мені про один незабутній день Битви на Соммі, коли, теж під час грози, відбувався штурм селища Мореп, і нам, які ховалися між руїнами міста Комбль, це здавалося кінцем світу.
Я задрімав на своїй лежанці, і тому гул назовні здавався
