Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Зазвичай свист випереджав снаряди, які летіли не надто швидко, але все ж таки люди мусили бути постійно напоготові, аби вчасно сховатися в укриття. Вони втратили спокій та тиснулися один до одного, якщо над окопом пролітав птах або звідкись лунав далекий постріл. Одного разу, особливо туманним ранком, вони піднялися з укриття на пошуки і їм вдалося знайти на землі декілька снарядів, що не розірвалися.
Вони підняли маленький чавунний циліндр, з середини якого стирчала витягнута трубка. Ми теж використовували такі снаряди; це були маленькі гранати, які кріпилися на дуло гвинтівки й вилітали далеко вперед завдяки силі рушничного пострілу. З ними можна було дістати супротивника, який ховається у траншеях на недосяжній для ручних гранат відстані.
У цьому випадку обстріл дошкуляв ще більше, аніж звичайно, адже місця, звідки вівся вогонь, не було видно за пагорбами. Тому тут не можна було відплатити тією ж монетою, що встановило б рівні відносини, де ми не лише приймали би, а й віддавали сповна.
Після мапи я зі збільшувальним склом переглянув аерознімки, проте на них було стільки вирв, що не можна було розпізнати місцевість. Також і з інших місць траншеї, як і з сусіднього сектора, не можна було зазирнути за ці пагорби заввишки з людський зріст. Треба було повністю стати на край траншеї, щоби розгледіти, що там, за їхніми схилами, але тоді, навіть якби хтось щось розгледів — він би точно вже не зміг про це розповісти.
Якби хтось захотів насолити оборонцям, він мав би спробувати прокрастися вночі або ж обережно підповзти вдень до краю узвишшя, щоб поцілити в когось із них. Я ретельно оглянув місцевість та побачив при денному світлі місце, де можна було б підібратися ближче. Ще з часів битви на Соммі тут був пустир, переритий розваленими траншеями, багато з яких саме поєднували наші позиції з позиціями ворога. Одна така стара траншея тягнулася, наче пробор, через вершину пагорбу. Від негоди вона була настільки зруйнованою та розмитою, що залишилася тільки низька коричнева канава, вже прихована з обох боків травою та чагарником нічийної землі. Ця траншея здавалася мені годящою, аби проповзти нею. Після того, як я довго обмірковував усі деталі мого плану, я вирішив втілити його й вибрав для цього день та обідню пору, коли вартові найбільш сонні.
Тож о дванадцятій я вирушив до правого краю, щоб зануритися там у траншею. Отто супроводжував мене й ніс мою гвинтівку, короткий карабін зі встановленим прицілом.
— Це вже хоч щось веселе, — зазначив він.
— Тримати гвинтівку цікавіше, ніж щітку для одягу, правда ж? — відповів я та вказав на свої штани, на які вже налипнув шар землі.
Я зняв портупею, аби ніде не перечепитися, та сказав Отто триматися за мене. Після того, як я закріпив пістолет на довгому плетеному шнурі та поклав його в праву кишеню кітеля, ми обоє зняли шоломи, чия блискуча поверхня, попри сіре покриття, була небезпечною при світлі сонця. Що нас можуть видати обличчя, ми не хвилювалися, адже вони були настільки засмаглі, що вже на відстані в кілька кроків зливалися з землею.
Оскільки я все ретельно обговорив з Отто, щойно ми підійшли, то одразу перемахнули через бруствер. Після цього ми вже мусили, як змії, пересуватися більше тілом, ніж за допомогою кінцівок. На початку траншея була ще глибокою, але все одно нам треба було перелізти через кільця дротяної загорожі, колючі спіралі якої були натягнуті по всій довжині. Потім краї траншеї порівнялися з нашими плечима, і квітучі трави залишалися єдиним нашим укриттям.
Ми робили довгі паузи, а потім знову повзли вперед, настільки обережно, щоб не поворухнути ані травинки. Глинистий ґрунт потріскався і від спеки нагрівся так, що майже опалював руки. Міцний запах землі та летючий аромат трав і квітів змішалися в цій канаві, мов на пательні, до одного бродіння, яке відчуваєш тільки такого спекотного дня, коли лежиш обличчям в землю, наче звір. Отто тримався поруч; я не чув його, тільки час від часу відчував, що його голова торкається моїх підошов. Так повільно ми долали простір та зрештою досягли підніжжя пагорбу. Там була свіжа вирва; її, мабуть, залишив снаряд із потужною вибухівкою, адже вона була пласкою, як гніздо лелеки, і трава навколо була випалена вибухом до чорної повсті. На краях вирви ріс чортополох із крупними червоними квітками, на які я натрапляв тільки тут, де роками ані плуг, ані коса не торкалися поля.
Повільно я заліз до цієї вирви та визирнув за її край. Рослини були мов стіна; я мусив спочатку дістати ніж та зрізати один кущ чортополоху, щоб прорубати собі вікно. Це треба було зробити зовсім беззвучно та обережно, адже цілком могло бути, що ворог заліг на відстані витягнутої руки від нас. Тому, зрізавши стебла, я мав також, сантиметр за сантиметром, геть повільно затягнути весь кущ до своєї вирви.
Тепер я нарешті міг роздивитися. За пагорбом на рівнині простягалися, наче вимерлі, ворожі окопи, їхні обриси мерехтіли в гарячому повітрі, яке коливалося над землею. Одразу попереду траншея круто підіймалася вверх та вела на той бік пагорба, приблизно за тридцять кроків від нас, завершуючись виступом, який було укріплено колючим дротом та рогаткою. У цю загорожу подекуди впліталася трава, що засохла до жовто-коричневого відтінку. Там мав би розташовуватися пост супротивника. Я все обдумав: це була та сама траншея, залишки якої забезпечили нам укриття, лишень на тому боці вона не була занепалою і нею можна було пробратися до посту. Це і мало бути те місце, з якого через пагорб жбурляли гранати, як я вже давно здогадувався. Тепер я також побачив, що нічна вилазка не дала б результату, оскільки ця траншея була так щільно загороджена колючим дротом, що здавалася майже неприступною для штурму, принаймні без підготовки.
Бруствер чітко окреслювався над землею, не видно було тільки самого вартового. Я сподівався, що, почуваючись у безпеці, він хоча б трохи висунеться з укриття, але дротяна загорожа, переплетена з чагарями, мов стіна, приховувала сліпий кут траншеї, де він мав би стояти. Лиш трохи позаду залишався короткий відрізок траншеї, який було видно зверху, вузька смуга землі, яка одразу ж зникала за поворотом. Це спостереження здавалося незначним, і воно могло до того ж залишитися єдиним до настання темряви, але коли полюєш на найнебезпечнішу істоту
