Дві культури - Олександр Боргардт

Але, повернемося до Готських воєн. Отже, скитська Україна на той час, згідно з єпископом Тертулліаном, — є християнська країна. Тому, коли в Римі 249–250 рр. починаються чергові масові переслідування християн, за них (схоже на те) вступається перша християнська країна світу (це тільки гипотеза, не більше) та спалахують готські війни (250–278). Їх ведуть вільни християни, балти та готи, разом із тенгеріанцями гунами; проти всесвітнього загарбника.

Війна має свої, не позбавлені цікавості особливості. Рим, як і його самозвані спадкоємці, Візантія та Росія, що завжди були агресивними імперіями піших загарбників, — мав слабе поняття щодо кінної культури та лише деяке щодо прибережного мореплавства. Не випадково ж потім у російській кавалерії служили переважно литвини та українці; а в російській флоті — переважно українці.

Так само було й тоді, та з початку війни з Буга та Дніпра, від берегів Криму, — летять на південь з добрим вітром добрі готські дракари, а в кожному по 40 воїнів з усім необхідним. Римський історик Амміан Марцеллін нараховує їх 2000. Цілі варварські армії висаджуються на Пелопонесі та в Малій Азії, і це не жарти.

Не забудемо, що наша Україна вважалася королевою морів ще за часів пеласгів.

Нагадаємо ще, на таких саме дракарах англи, готи та сакси завоюють покинуту римлянами Британію, переправившися до неї, як напише готський літописець, капітально: Med hengest ok horsa — “з жеребцями та кобилами”.

Не будемо описувати весь перебіг цих, майже тридцятирічних воєн (!), відмітимо тільки, що їх наслідком стало спустошення континентальної Греції та островів; також і північної половини Малої Азії. Головне ж — то мир 273 з Римом, згідно якого до 1 січня 274 року з траянової Дакії мав піти останній римський солдат, забратися останній римський колоніст. Так ця війна Риму з Україною стала поворотом історії: після неї Рим буде, тільки й неодмінно, — губити.

Цей мир із варварами після їх перемоги над пихатим Римом, — став каменем спотикання для імперіалістичної російської та совєцької історії, котрій — у дусі імперської солідарності (ну, й отої самої, їх ідіотичної теорії “воєнной дємократії”), треба було за будь–яку ціну довести, що вільні варвари, це дикуни, що грабують цивілізованих рабовласників. Своїх, якимось чином, — предків (“трєтій Рим”!).

А пригадати про якийсь офіційний мир з варварами, хоч і недовгий, означало б, як би там не було, — визнати їх повноправною воюючою стороною. А це — багацько честі. Для “дикунів”, мається на увазі, — “союзов плємєн”. Не в дусі історичного наслідування та солідарності всіх імперіалізмів світу.

Дуже цікаво подивитись, як викручується з аж так дражливого стану імперська наука, для котрої будь–яка історія — то є тільки їх брудна політика, обернена в минуле. Послухаємо:

Отразив новое вторжение готов на территорию дунайских провинций, Аврелиан с целью облегчения обороны дунайской границы решил очистить Дакию. Он приказал отвести войска из Дакии на правый берег реки Дуная, а также выселиться римским колонистам, по селенным на дакийских землях.

Ось так, не більше й не менше. “Рєшіл” — вам це нічого не нагадує? — “ми тут посовєтовалісь і решілі…” А ще нагадує це оте “випрямлєніє фронта”, підчас Другої світової, до якого постійно вдавалася німецька пропаганда, коли вермахтові десь накладали по шиї та приходилося відступати. Загалом — досвідчені брехуни були, ці червоні та брунатні, що там казати…

Після Готських воєн та втрати Дакії — Рим довго не міг стати на ноги та з глибокої кризи його ледь вивів імператор Діоклетіан (284–305), своїм “Едіктом про максимальні ціни”. Тоді ж бо всі знали, що з кризи можна вийти не пускаючи ціни на призволяще, але навпаки, залізною рукою стримуючи жадість спекулянта. Олігофреничні ідеї “шокової терапії”, вимислені спекулянтами на благо спекулянтів, — тоді не були відомі.

Отже, після ремісу в Маркоманських війнах — капітальна поразка в Готських.

Про готські часи в Україні російські історики писати не люблять. Інстинктивно, чи свідомо, — важко сказати. Мабуть — хто як. Але для нас ця епоха була понад важливою, вона полишила глибокі сліди в нашій культурі та мові. Та зауважимо й те, що готи прийшли до України, дещо потіснивши балтів, за сім сторіч перед нашою ерою. Разом із тим, про “готських дєв”, які дзвенять біля моря своїми золотими скитськими гривнами, — пише “Слово о полку Ігорєвє”, а це ж термін без малого не в дві тисячи років! Готська епоха змінила наш етнос, зробивши з балтів, родичів латишів та литвинів, — балто–германів, основу майбутнього слов’ янства. Коренів, спільних із сучасною литовською мовою, в українській більше від 600, але германських, поріднених до шведської та німецької, — більше як 400. В Галичині та в Карпатах і досі прослідковується вплив готської народної одежі та культури. Не кажучи вже про те, що й назві “гуцул” — нема більше від кого походити, як від “гота”.

Не будемо вже пригадувати про те, що епоха готів дала нам найбільший скарб культури, — “Едду” готів та гунів.

Подією, що змінила долі Європи та світу, стала — однак, не нова війна України з Римською імперією, але міжусобиця в ній самій.

На початок ІУ ст. політична картина південного сходу Європи, була наступною. У Поділлі та Молдові, а також у забраній у Риму Дакії — розташовується держава західних готів (візіготів, як вони себе називають) — Вісігода, якою править конунг Атанаріх. На схід, в Наддніпрянщині, Слобожанщині та Волині — держава східних готів та балтів (самі себе вони звуть остроготами) Остготалянд, на чолі з літнім конунгом Германаріхом (Великим). Кажуть, що на північ вона протягувалася по Балтик, а на схід — за верхів’я Дону. За ним, за Дніпром та Ворсклою, простягається до самого Дону Гунмарк — Леведія, держава гунів, де править хан Белембер.

На