Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Ці листи є свідченням того, що кожна війна споріднена з труднощами, з виснажливою й зовсім не героїчною працею та нудьгою. Свідченням того, що на кожній війні трапляються проблемні «товариші», погані командири, пияки та дезертири. І попри все це, є також ті, хто готові воювати до кінця, хто не втомиться за чотири роки та воюватиме допоки існуватиме така необхідність: спочатку — з прагнення слави та бажання відчути війну на смак, потім — зі «старої доброї надійності», про яку Юнґер пише в «Переліску».
І саме тому так важливо, що ця збірка виходить нині. Роман «В сталевих грозах» був ідеальною книжкою, яку можна було покласти в рюкзак, вирушаючи на фронт у складі добровольчого батальйону в 2014-му році. Зрештою, я так і зробив, як і багато моїх однолітків. «Вогонь і кров» — це та книга, яку можна буде читати в холодних окопах Донбасу в році дві тисячі вісімнадцять.
Звичайно, що це видання призначається не лише для цього — так само актуальним воно буде і в мирному Києві, Харкові або Львові. По-перше, як нагадування про ту війну і про дещо забуті сторінки історії XX століття. По-друге, як приклад якісної літератури, що з’являється на хвилі політичних катаклізмів і з певного погляду завдяки ним. Хтозна, можливо, це надихне когось із українських ветеранів на написання своїх спогадів — таких текстів, що поєднували б справді майстерний художній стиль з усвідомленням значущості пережитих подій.
Зрештою, Юнґер не лише про війну. Його книги — це також історія про становлення особистості, про виховання волі та про вміння залишатися вірним собі та своїм ідеалам за будь-яких найважчих умов. Хіба це не ті риси, що необхідні кожному? Ми живемо в історичні часи, а історія, як говорить Юнґер у повісті «Вогонь і кров», сприймається лише з її епіцентру.
Олександр Андрієвський
Ернст Юнґер
Вогонь і кров
Маленький уривок великої битви
1
У бурхливості часу, у його безперервному становленні, яке нас захоплює, трапляються моменти, коли ми раптово усвідомлюємо, що щось має статися. У такі хвилини ми бачимо, як мало пов’язує нас зі звичайним світом. Ми бачимо, як щось підіймається з безодні та входить у наше життя, аби за короткий час відбутися і знову минути, виконавши своє сповнене таємниці призначення в коловороті буття, становлення та знищення. Тільки людина, яка усвідомлює своє існування, болісно відчуває неминучість часу; вона ставить безглузді запитання про сенс життя та щохвилини відчуває безплідність цих шукань.
Ця плинність часу найкраще проявляється під час зміни пір року. Коли під змахами кіс жниво падає на полях, коли пожухле листя опадає з дерев, коли листопадовий вітер починає домішувати до холодного дощу крихти снігу, тоді ми раптово помічаємо, що настає осінь або зима, і в цьому становленні ховається також смуток про щось незворотне. Винятком є тільки весна, цей променистий образ самого життя, у якому немає місця для знищення або заперечення.
І кожен рік дарує нам щасливі дні, коли ми відчуваємо прихід весни. Але цим дивовижним дням цвітіння передують інші, трохи менш виразні. Це той момент, коли ми вперше помічаємо, що під мертвою маскою зими готові проступити чарівні життєві сили. Це час, коли юний сік починає нуртувати у деревах, і блискучий лак покриває крихітні бруньки, а кора набуває темно-коричневого та матово-фіолетового відтінку. Час, коли перший посвист шпаків разом із теплом проривається крізь голе гілля, і в холодних сутінках самотні лісові краї оживлює дзижчання крил вальдшнепів. Це суворий і таємничий час, коли життя прокидається не лише у зовнішньому світі, але також наповнює душу своїми обіцянками, наче певна туманна ідея.
Саме такий день був сьогодні, і я радів, що проживаю його. Напередодні я залишив свою квартиру в переповненому північно-французькому селі, взяв до рук дубовий дрючок та рушив через поля, віддаючись тій самотності, яка час від часу охоплює кожного і яка ще здавна невіддільно пов’язана зі службою у війську.
Коли ми дивимося в обличчя природі, кудись зникає плинність миті, думки вивільняються і замість поспішних рухів та дратівливості проступає спокій та тиша. Зрештою я опинився у вільховій хащі й присів на пні скраю галявини, аби перепочити. Дні були ще короткі; сонячні промені під нахилом падали на землю крізь гілля, аби заплутатися в ньому, немов у золотистих сітях. Цієї години все навколо здавалось просякнутим золотом. Гладка світло-сіра кора нечисельних буків, які ще стояли для вирубки, вкрилася мерехтливими крапками, і золоті промені пронизували мох на стволах дерев. Рої мошок танцювали у прохолодному повітрі — найтонший, найвишуканіший образ життя, зачаклованого зблиском сонця. Уночі вже був готовий піднятися над землею холодний туман, який узимку під час безкінечних дощових днів всотав у себе всю їхню вологу. Тож я міцніше закутався в довгу сіру шинель, багато разів подряпану об колючий дріт та забруднену жовтими й зеленими плямами, які залишилися від газу.
Я змерз, але мене зігрівали думки про пробудження життя в лісі та про те, що ми щороку знову стикаємося із цим відчуттям, а відтак щоразу стаємо вже новими людьми. Я тішився тому, що проживав ці години тут, у спокої, а не мусив стовбичити в траншеях, звідки сигнальні ракети з шипінням здіймалися в повітря і де крихкий ґрунт монотонно осипався в мутні підземні води. Там тривала боротьба, яка робила все інше несуттєвим. Безмовно минають пори року, і навіть тепер весна прийшла, здається, лиш для того, щоби вище в
