Один в океані - Ален Бомбар
— Я дуже хочу щось зробити для вас. Скажіть, що може принести вам задоволення, радість? Можливо, у вас є якісь побажання?
Я пригадав: з самого початку подорожі я зовсім не чув по радіо Баха, — і відповів, що дуже хотів би послухати в різдвяну ніч «Шостий Бранденбурзький концерт».
— Якщо треба буде, я переверну весь світ, але даю слово — в різдвяну ніч ви почуєте цей концерт.
Відчеплено буксирний канат. «Аракака» чекає, поки «Єретик» відпливе якнайдалі од її страшного гвинта, що може втягнути човен у вир.
За цей час здійнявся слабенький вітер, і я поспішив скористатися ним. Піднімаю вітрило і рушаю на захід.
Усе це тривало близько півтори години. «Аракака» знову запускає двигуни і під оглушливий рев сирени, тричі привітавши мене прапором, повільно віддаляється.
Люба «Аракако», я добре знаю, як жалкуватиму потім, що не скористався цією можливістю, певно, останньою. Але для закінчення мого експерименту вкрай необхідно пливти далі, вперед до мети. Правду кажучи, я пізніше пишався своєю наполегливістю.
Знову повертаюся до свого суднового журналу.
«Середа, 10 грудня. Я тільки-но був на кораблі, трохи поїв і продовжую своє плавання. На жаль, я перебуваю лише на 50° і попереду ще 600 миль. З такою швидкістю доведеться пливти п'ятнадцять-двадцять днів. Нічого, сміливіше! Настрій у мене бадьорий, але «спеціалістам» я все одно нічого не прощу!
Тепер я можу правильно визначити свою довготу. Не розумію, як я міг помилитися і помітити час відплиття 12-ю годиною 15 хвилинами, коли було точно 13 годин.
Жінетта знає, що я живий, подорож триває.
Це був вантажно-пасажирський корабель «Аракака» під командуванням капітана Картера, що йшов з Ліверпуля в Гвіану. Мушу сказати: я ледве не лишився на борту».
І справді, побачити корабель у цій частині океану — випадок винятковий. Усе свідчило про те, що я міг би не зустріти нікого аж до самої землі. Коли б так сталося, то незабаром я, мабуть, збожеволів би. Переконаний, що земля десь поблизу, я дедалі частіше вдивлявся б у горизонт, втомлюючи очі й мозок, і з кожним днем все більше занепадав би духом. «Аракака», ти врятувала мене не лише тим, що заспокоїла мою родину, ти врятувала мене морально! Я тепер знаю, де перебуває «Єретик», і можу навіть визначити свою довготу. Річ у тому, що серед морських таблиць капітан Картер показав мені маленьку табличку, названу рівнянням часу. Вона давала щоденну поправку, яку треба було віднімати од часу проходження сонця через меридіан. Отже, досить було знати приблизний час проходження сонця через меридіан, щоб визначити місцеперебування «Єретика» з точністю до 60 миль.
Тепер я мав усі можливості для успішного закінчення подорожі.
Мушу визнати, що в той день, та й у наступні дні, мені зовсім не хотілося риби — ось що наробив сніданок на борту «Аракаки». Пізніше, в Парижі, один з найвизначніших лікарів-дієтологів сказав: «Коли б ми знали, що ви поснідали на кораблі, то не дали б за ваше життя й ламаної копійки».
Зі мною сталося те саме, що відбувається з політичними засланцями і звільненими військовополоненими. Я пережив два режими харчування. До цього сніданку п'ятдесят три дні я харчувався ненормально. А потім просто недоїдав, харчувався недостатньо, бо риба мені остогидла. Зрозуміло, організм поволі звикає до меншої кількості їжі. Але тільки-но йому знову дають нормальне харчування, тільки-но шлунок згадує, що існує це ненормальне харчування, він ніби каже: «Я повернувся до нормальних умов і тепер можу трохи повередувати». Організм у цей час нагадує спортсмена, який зупинився на півдорозі і далі не може бігти. І ось тут шлунок впадає у відчай… За останні 12 днів плавання після зустрічі з «Аракакою» я схуд більше, ніж за попередні 53 дні.
Тепер у мене остаточно склалася думка про книжки для потерпілих, про ці поради з навігації і ознаки наближення землі — всілякі там тріски, метелики над хвилями, павутиння та птахи. Даруйте мені, автори згаданих довідників, але птах фрегат, який, може, й не ночує в морі, зустрічається за 1500 миль од берега. Так само у ваших книжках сказано, що фрегат не ловить рибу.
Але ж я на власні очі бачив, як він хапав у повітрі летючих риб, коли їх переслідували доради!
Чому я припустився такої помилки в своїх навігаційних обчисленнях? Вперше я визначив свої координати, від'їжджаючи од Канарських островів. Море було дуже неспокійне, і вершечок хвилі мені видався обрієм. І вже цілком випадково мені пощастило визначити широту точно, але я помилився в часі. Ось чому я думав, що о 12-й годині 15 хвилин перебуваю на 15° західної довготи, насправді ж я був там лише о 13-й годині.
Мені хотілося дістатися до французької території, тим більше, що на західному узбережжі французьких Антільських островів лежить єдиний захищений порт. Отже, я повинен держатися широти Мартінікі і тільки в крайньому разі, коли зніметься північний вітер, відхилитися до Барбадосу. Звичайно, тут був ризик, бо мене могло відігнати південніше від цього англійського острова, а це продовжило б мій шлях ще на 500 кілометрів, аж до континенту.
Через три дні після зустрічі з «Аракакою» встановилася якась дивна погода, найдивніша за всю мою подорож. Зранку знову був мертвий штиль, хоч кошлаті хмари проносилися майже над самісінькою моєю головою. Човен, зрозуміла річ, і з місця не зрушив. І так цілий день. Я мало не збожеволів від безсилої люті, дивлячись, як хмари швидко летять в напрямку землі.
На щастя, я був не самотній: у мене з'явився супутник, правда дещо неповороткий, але все ж супутник… Почалося все з того, що ліворуч від човна я раптом почув голосне сопіння. Дивлюсь і бачу: до мене пливе великий кит. Спочатку я боявся, що це миле створіння підпливе дуже
