Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко
В останніх числах березня його випровадили…
Новоявлений Миклухо-Маклай ні в кого не викликав ніякої підозри. Благополучно залишивши Санкт-Петербург, він без пригод дістався до Кишинева, потім до Бухареста, а звідти прибув у Гейдельберг, де на нього з нетерпінням чекав Миклашевський.
Проґавивши здобич, Валуєв, певна річ, розлютився. Катерину Семенівну тягали в поліцію, допитували, залякували, та де подівся син, вона не призналася.
Про успішну втечу Миколи Миклухи за кордон і його нове прізвище Валуєв довідався лише після того, коли поліція почала перехоплювати адресовані Миклухам листи з Гейдельберга, які Микола підписував на новий штиб: «Миклухо-Мякляй»[41]. Та Гейдельберг — далеко.
Хоч би як прагнула людина виховати в собі цілісний характер і назавжди зберегти вірність колись обраній стежині, вона не може оминути особистий життєвий досвід, уникнути його перебудовного впливу на свій спосіб мислення і свої вчинки.
Зазнавши долі гнаного і змушений у неповні вісімнадцять літ тікати в чужі краї, Маклай тепер мріє тільки про боротьбу за волю. Під три чорти природодослідництво!
Ні, облишити думку про науку він не збирався. Змужнілий юнак був не такий наївний, щоб із своєю недорікуватістю уявити себе майбутнім революційним вождем, трибуном, і в той же час не настільки позбавлений честолюбства, щоб погодитися на скромну роль рядового бійця.
Він добре розумів, як багато дано йому від природи, а тому й покладено на нього немало. Тільки через науку, з її допомогою він міг уповні стати корисним людям і, служачи їм, виконати свій обов'язок. Але не з допомогою натуралістики. Філософія, право, політична економія — ось що йому зараз конче потрібно, щоб народжувати ідеї, здатні піднімати поневолених на барикади.
Цим і пояснюється, чому після навчання на відділенні природничих наук фізико-математичного факультету Санкт-Петербурзького університету та Медико-хірургічній академії наш утікач облишив у Гейдельберзі зоологію й медицину.
Великий науковий центр Європи, старовинний університет якого славився на весь світ, Гейдельберг на той час був також містом, куди сходилися недавні польські повстанці. І Микола, керований улюбленим старшим другом Миклашевським, охоче включається в громадську роботу серед польської еміграції, вивчає польську історію, культуру й мову. Адже по матері він сам на чверть поляк, а про Польщу досі знав дуже мало. Соромно. До того ж з гордою Річчю Посполитого і її боротьбою за незалежність і свободу він ладен пов'язати все своє життя.
Миклашевський переконав його, що всі шляхи тепер в Росію йому відрізані. Навіть якщо його юнацьке баламутство й забудеться й ніхто його більше не переслідуватиме, то, повернувшись у Петербург, він опиниться там у становищі людини чужої й безправної, бо, втікши з Росії з фальшивим паспортом і помінявши справжнє прізвище російського дворянина Миколи Миклухи на псевдонім «уродженого в Калузькій губернії іноземнопідданого» Миклухо-Маклая, він таким чином позбавив себе не тільки звання російського дворянина, а й російського підданого
