Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес
— Це можна виправити тільки справжньою революцією, — сказав він, — і я присягаюсь: ми її зробимо.
Січень 1977 року,
«Ревіста де Каса де лас Амерікас», Гавана
Сандіністський удар. Хроніка нападу на «дім свиней»План здавався занадто простим безумством. Йшлося про те, аби всього лиш двадцять п’ять людей серед білого дня захопили Національний палац в Манагуа, взяли в заручники членів палати депутатів і — як викуп — добились звільнення всіх політичних в’язнів. Національний палац, стара двоповерхова споруда поганого смаку з монументальними єпископськими митрами, з численними вікнами по її боках і фасадом з колонами бананового Парфенона, що виходить на безлюдну площу Республіки, займає цілий квартал. Крім сенату на першому поверсі і палати депутатів на другому, там розміщуються міністерство фінансів, міністерство внутрішніх справ і головне управління доходів, тож це найбільш публічний і велелюдний будинок з усіх офіційних будівель Манагуа. Тому біля кожних дверей там завжди є поліцейський із довгоствольною зброєю, на сходах другого поверху ще два, а також численні головорізи міністрів і парламентарів повсюди. В робочі години разом зі службовцями і публікою в сутеренах, кабінетах і коридорах є не менше трьох тисяч осіб. Утім керівництво Сандіністського фронту національного визволення (СФНВ) не вважало, що напад на той бюрократичний базар і справді буде занадто простим безумством, радше навпаки — несосвітенною дурницею. Насправді той план ще в 1970 році вимислив і запропонував активіст-ветеран Еден Пастора, але втілили його в життя тільки цього спекотного серпня, коли стало занадто очевидно, що Сполучені Штати вирішили допомогти Сомосі залишитися на його кривавому троні до 1981 року.
«Ті, хто спекулюють моїм здоров’ям, нехай позбудуться ілюзій», — сказав диктатор після своєї нещодавньої поїздки до Вашингтона. «В інших воно гірше», — додав він із властивою йому зарозумілістю. Невдовзі було повідомлено про три кредити на сорок, п’ятдесят і сімдесят мільйонів доларів. І врешті президент Картер власноруч перелив чашу через край, надіславши Сомосі особистого листа з подякою за мниме покращення ситуації з правами людини в Нікарагуа. Керівництво СФНВ, заохочуване помітним зростанням народного неспокою, визнало конечно необхідною рішучу відповідь і наказало втілити в життя заморожений план, який стільки разів відкладався протягом восьми років. Оскільки йшлося про те, щоб захопити парламентарів режиму, операції дали кодову назву «Операція Свинарня». Тобто: напад на «дім свиней».
Зеро, один і два
Відповідальність за операцію було покладено на трьох добре перевірених активістів. Першим був чоловік, який її придумав і мав нею командувати, чиє справжнє ім’я схоже на псевдонім поета навіть на батьківщині Рубена Даріо: Еден Пастора. Це сорокадворічний чоловік, з двадцятирічним бурхливим партійним стажем і рішучістю командира, яку йому не вдається замаскувати своїм дивовижним почуттям гумору. Син консервативних батьків, середню освіту він отримав в єзуїтів, а потім пройшов три курси медицини в університеті Ґвадалахари в Мексиці. Три курси за п’ять років, бо кілька разів переривав навчання, аби вернутися в партизанські загони своєї країни, і лиш коли їх розгромлювали, він повертався до вивчення медицини. Найдавнішим його спогадом (він мав тоді сім років) була смерть батька, убитого Національною гвардією Анастасіо Сомоси Ґарсії. За традиційним правилом СФНВ як командиру операції йому дали псевдо Зеро.
Другим було призначено Уґо Торреса Хіменеса, тридцятирічного ветерана партизанської війни, чия політична підготовка була такою ж ефективною, як і військова. Він брав участь у знаменитому захопленні заручників на святі у родичів Сомоси в 1974 році, його заочно засудили до тридцятирічного ув’язнення, і відтоді він жив у Манагуа у цілковитому підпіллі. Його конспіративним ім’ям, як і в попередній операції, був номер Один.
Номер Два, єдина жінка в команді, це двадцятидворічна Дора Марія Тельєс, дуже вродлива, сором’язлива і захоплена дівчина, із розумом і здоровим глуздом, які могли б їй прислужитися для будь-якої великої справи в житті. Вона також три роки вивчала медицину в Леоні. «Але покинула через розчарування, — каже вона. — Дуже сумно та тяжко виходжувати виснажених голодом дітей, аби через три місяці вони верталися в лікарню у ще гіршому стані від недоїдання». Як член північного фронту «Карлос Фонсека Амадор», з 1976 року вона жила в підпіллі.
Ні гриви, ні борід
Доповнювали групу ще двадцять три хлопці. Керівництво СФНВ ретельно відібрало їх в усіх регіональних комітетах Нікарагуа серед найсміливіших і випробуваних у бойових діях, та найбільше в них дивувала молодість. Якщо не брати до уваги Пастору, середній вік диверсійної групи становив двадцять років. Трьом з її членів було по вісімнадцять.
Двадцять шість членів групи уперше зібралися на явочній квартирі в Манагуа лише за три дні до наміченої дати акції. Окрім перших трьох номерів, жоден з них не був знайомий з іншими і не мав найменшого поняття про суть операції. Їх тільки попередили, що це смілива акція з величезним ризиком для їхніх життів, і всі на це пристали.
Командир Зеро — єдиний, хто був колись всередині Національного палацу: у ранньому дитинстві він ходив туди з мамою сплатити податки. Дора Марія, номер Два, мала деяке уявлення про Блакитну залу, де засідає палата депутатів, бо бачила її колись по телевізору. Решта групи не тільки не знала, як виглядає той палац, бодай ззовні, більшість з них взагалі ніколи не була в Манагуа. Проте у трьох керівників був добрий план, що його накреслив із певним науковим навиком лікар, і вже за кілька тижнів до акції вони напам’ять знали деталі тої будівлі, наче прожили там півжиття.
Вибраним для акції днем став вівторок 22 серпня, бо обговорення державного бюджету гарантувало численнішу присутність. О пів на десяту ранку того дня, коли дозор підтвердив, що засідання палати
