Вогонь і кров - Ернст Юнгер

Я поділився з фельдфебелем, що думав подати Отто або на єфрейтора, або на Залізний Хрест Першого класу, і той одразу ж скривив обличчя, наче вкусив кисле яблуко. Але оскільки мене ніяк не можна було відговорити, він був змушений погодитись на Залізний Хрест, як менше зло.

Цій перемозі я, втім, радів не довго, адже вже наступного ранку, коли фельдфебель, як зазвичай, з’явився за моїм підписом, він додав зі зловтішною посмішкою:

— Між іншим, хотів би повідомити, що фузилер Отто з учорашнього вечора зник, залишивши свої речі, і сьогодні зранку також не з’явився на службу.

Звичайно, це була прикра невдача, і мені не хотілося, щоб він зник назавжди. Одначе, він таки з’явився за кілька днів, його повернули з Туркуана, міста біля Лілля, у якому ми напередодні були у відпустці. Рота якраз мала вирушати, коли він повернувся, і я відчув, ще до того, як побачив його, що всі дивляться на мене, хтось зі зловтіхою, а хтось із цікавістю.

Коли під час маневру я крокував поруч із ним позаду колони, мені вдалося довідатися в нього, що йшлося про романтичну історію з дівчиною, до того ж далася взнаки втома від тяжкої служби. Звісно, це було не за правилами, але ну їх до дідька! Так що я вирішив не залишати його напризволяще, і мені вдалося вирвати його з лап військового суду та залагодити все так, що командир батальйону закрив справу після кількох діб арешту. До того ж у нас почалися труднощі на фронті.

Тож я взяв його до себе, щоб на якийсь час він не потрапляв на очі фельдфебелю. Крім того, він був мені потрібен для одного завдання. З іншого боку, в мене було тривожне передчуття, що впродовж наступних кількох днів нічого хорошого на мене не чекає.

Передня лінія

Увечері до мене навідався командир сусідньої роти, яка розташовувалася справа від нас і належала до іншого полку — лейтенант, який хотів обговорити зі мною оборону незайнятих траншей, що розділяли наші сектори.

Тут вже Отто мав показати, на що він здатен, і приготувати цілий казан грогу на спирті. Ми сиділи в альтанці, пили грог та курили, і оскільки денна спека ще трималася в траншеях, скоро нас охопило відчуття приємної сонливості, яке росіяни називають «третім потом». Одноманітно дзижчали цвіркуни; мій гість зняв кітель та поклав пістолет на стіл. Ми почувалися так ліниво й затишно, наче в хатинці лісничого посеред глибоких хащів.

Я дізнався від нього, що він пішов до армії сапером, але згодом перевівся в піхоту. На початку війни сапери першими брали участь у позиційних боях, які скоро мали стати такими всюдисущими. Ще до війни їх готували до атак на міцні укріплення, і вони звикали до зброї, яка необхідна для цього. Вони були першими, хто працював із ручними гранатами та мінами, і з їхніх маленьких штурмових загонів, які посилали вперед ніби хвилями, поставали ударні групи — жменьки рішучих чоловіків, що до останнього борються за поділ праці і призначення яких тільки в тому, аби пробити прохід для піхоти. Пізніше цю частину їхньої роботи передали вже піхотинцям, чиї дві великі воєнні задачі, ведення вогню та пересування, стали набагато складнішими, ніж будь-коли.

З початком позиційної війни для солдата мав настати момент, коли він би став вважати піхотні підрозділи більш корисними, ніж саперні, яких дедалі частіше почали використовувати для будівництва, ніж для боїв. Тому я чудово зрозумів мого гостя, коли він розповів про свій вибір. Йому більше хотілося слухати свист куль, ніж мати справу з лопатами.

Це був гарний вечір, і я радів товариству цього несподіваного співрозмовника, який поступово розговорився та розповідав мені про свої пригоди тим недбалим тоном, який надає страшним оповідкам виняткової сили. Він знав фронт від Альп і до моря, і ми відкрили в розмові, що стояли на тих самих позиціях у багатьох відомих гарячих точках. Надто мене цікавив час, коли він був сапером, адже він міг розповісти багато що з того, що для мене поки залишалося чужим і незнаним. Я передаю маленький уривок із розмови його власними словами:

«Тільки під Ленсом я направду опанував мінну справу; день і ніч ми стояли над замінованою штольнею, мов на вулкані. Під землею проходила густа й розтягнута на багато кілометрів мережа вугільних шахт, яка поєднувала обидва боки фронту нижче рівня природного ґрунту. Для нас це було дуже кепсько, адже всі схеми ходів були в руках французів, і нам постійно доводилося остерігатися патрулів, які могли з’явитися в нашому тилу з якихось невідомих ходів.

Від шахт навсібіч відходила щільна мережа замінованих штолень, які розташовувалися під траншеями. Майже щодня якусь траншею висаджували в повітря, і тоді її брали штурмом, поки зверху ще сипалися градом балки та перекриття. Хто встигав зайняти траншею першим, той перемагав. При собі треба було завжди тримати запалену цигарку, адже в нас тоді ще не було гранат, у яких виривали чеку, а тільки саморобні, з яких звисав гніт, до якого й підносили цигарку перед кидком. Мабуть, Ви ще бачили їх, це були ніби консервні банки на ніжці, начинені вибухівкою та свинцем. Вони були незграбними й громіздкими, але кому прилетить така граната, того вже не збереш в одну труну.

Ми чергували внизу під місцем підриву вдень і вночі, завжди з вибухівкою напоготові. Іноді ми переривалися та прислуховувались, і тоді чули у всьому підземному царстві тихий шурхіт, стукіт і клацання, неначе такт смертельного годинника. Ці тонкі шуми, які не припинялися, роз’ятрювали чуття ще сильніше, ніж завивання гранат удень. Часто вони звучали зовсім близько та чітко, тоді ми знали, що десь поруч із нами працює на межі між життям та смертю невидимий ворог. Тоді часто було питанням кількох хвилин, хто до кого добереться та назавжди поховає під землею. Багато разів я сидів навпочіпки перед якимось ходом, із посудиною біля вуха, аби вловити момент, коли з того боку припинять роботу і залишать ящики з динамітом. З часом вони стали обережнішими, до останньої секунди залишали працювати кількох людей, щоби за шумом шліфування та риття не було чути, як вони скидають важкі вантажі. Це було життя ніби на тліючій пороховій бочці, якщо ви можете собі таке