Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

— Не треба, — сказав він. — Там така стежка, що туди нічого не втягнеш.

— Як знаєте, — мовив я і поїхав собі.

Наступного дня росіяни втягнули туди міномет і першою ж міною накрили машину зв'язку разом з полковником.

У локальних війнах більшість офіцерів проявили себе погано. Їх можна було використовувати лише як воєнспеців: відремонтувати БМП, навчити особовий склад коригувати мінометний вогонь тощо. Серед грузинів я зустрів лише одного здібного воєначальника — заступника міністра оборони Гію Вашахідзе (сержанта Радянської армії). Він по-діловому організовував оборону Очамчіри. Там була російська база підводних човнів, яка зіграла певну роль під час висадки російського десанту на початку літа. Гія розташував батарею з кількох гармат десь у ста метрах від бази і повідомив її командування, що, в разі повторення десанту, бомбардування Очамчіри або інших воєнних дій, відкриють вогонь не по кораблях, а прямо по базі. Відтоді він не мав проблем.

Заїхавши до штабу, я зі здивуванням побачив карту, рясно покреслену позначками. Видно, що з нею добре працювали. До штабу завітали російські військові спостерігачі, які стежили за додержанням умов чергового перемир'я. Старший групи, якийсь капітан, довго придивлявся до нас і нарешті сказав:

— Чтой-то ви нє похожі на грузін, рєбята.

— Обіжаєшь, начальнік, — відповів я.

В оточеному Сухумі підрозділ квартирував на дачі Сталіна. Сидячи вечорами на терасі, можна було спостерігати, як внизу ворог бомбардує місто, як загасає море. Під дачею — субтропічний парк з бамбуковою рощею та павичами. Саме приміщення не вражало розкошами. Просто великий будинок. Поруч — санаторний корпус для членів ЦК, збудований у тридцяті роки. Вони були аскетами. На поверхах — один для всіх туалет. Тут же, на дачі Сталіна, була резиденція місцевої "поважної людини" Борі Кокубави. Він носив професорську борідку й АПС із подовженим під глушник стволом.

Я загорівся воювати так, як того вимагали місцевість та оперативна ситуація, — невеликими рухомими групами. В кожній з них мусить бути гранатомет, СВД та ПК. Цього добра не вистачало. Вирішив потрусити Борю. Він довго відмовлявся, але, нарешті, погодився:

— Харашо, я дам вам два СВД, два РПД, два гранатомьота с оптікой. Но єто — моє лічное оружіє!

До речі, обманув, нічого не дав.

Тим літом мені привелося проїхати машиною від Абхазії до Тбілісі. Вирушили двома машинами. Разом з сухумським ватажком "Мхедріоні". На колінах кожного лежав автомат. Усі відтинки шляху контролювались різними угрупованнями. Проїхали ділянку, яку контролював Кетовані, і зупинилися на посту, який тримали мінгрели, хлопці місцевого князька Кобалії. Чоловік п'ятдесят. Вискочили звідкись і оточили нас. На узбіччя виїхала БРМ і розвернула башточку з кулеметом у наш бік. Вони тицяли у вікна автоматами, гранатометами і страшенно кричали. Я про всяк випадок зняв автомат із запобіжника. Мхедріонівці заявили, що на нас чекає Кобалія і в разі запізнення всім буде погано. Ця публіка була вкрай розчарована тим, що не може розтягти нас та нашу машину по гвинтиках. Під посиленим супроводом нас відправили до Зугдіді, столиці Мінгрелії. Як з'ясувалося згодом, маєчку з водія другої машини вони таки зняли.

Кобалія розмістився в будинку колишнього райкому. У дворі стояло два бронетранспортери, біля яких тусувалося сотні півтори озброєних бороданів. У Мінгрелії були озброєні всі, навіть підлітки. Без зброї ми бачили тільки міліціонерів на дорогах. Їм не довіряли зброю. Вони стояли і безпорадно махали смугастими паличками навздогін машинам.

Нас ввели до кабінету. Там, нахиливши один до одного голови, сиділи Кобалія та Кетовані і про щось змовлялися. Ми бесідували десь півгодини, після чого Кетовані попросив у мене людей, пообіцявши кожному дати бронежилет. Схожий на хрестоматійного містечкового єврея, Кобалія весь час хитро посміхався.

Ми рушили далі. Весь час посеред дороги нам траплялися сумні, зморені спекою корови. Вони підставляли боки вітерцю, який утворювався за машинами. Я дивився і думав: яка дивовижна мішанина епох, стилів, типажів, формацій. Князьки, що, мов павуки, засіли в своїх гніздах. На оперативних лініях проти південного флангу НАТО діють розбійники і пірати. Партії, племена, армії, тейпи, вірди, клани.

Я дивився на картини, що змінювалися за вікном машини, на виноградники і згадував, як доволі молодим потрапив на один з київських винзаводів. Запам'ятався розливочний цех з довгим конвейєром. На початку його один автомат розливав у пляшки вино, а в кінці другий автомат ці пляшки закорковував. Уздовж конвейєра жінки вставляли в пляшки пластиковий корок. Поруч з кожною стояла велика кортонна коробка з корком. Жінка брала корок і вставляла в горлянку пляшки, брала і вставляла, брала і вставляла... І так вісім годин на день, п'ять днів на тиждень, одинадцять місяців на рік, тридцять років життя. Я дивився на все це і думав: моє життя може скластися будь-як: я можу жебракувати, ризикувати, воювати, сидіти в тюрмі. Одним я не буду займатися ніколи, ні за яких обставин — родуктивною працею. Життя людині дається для того, аби грати його. Футболіст на полі стадіону витрачає вдесятеро більше зусиль, аніж селянин на колгоспному лані, проте перший весело грає, а другий нудно працює. Першому додається сил, а з другого вони витікають. Я відкрию вам таємницю: всі ми помремо. І тому ніяка праця себе не виправдовує. Що роблять засуджені до смерті? Грають у карти.

Під час війни в Абхазії проявилася дивна закономірність: усіх наших поранених і вбитих було поранено і вбито по суботах. Якоїсь п'ятниці ми виїхали на пост прикривати ділянку окружної дороги поблизу Сухумі. Місцевість являла собою пагорби з лісистими й відкритими ділянками. Атакувати позицію можна з будь-якого напрямку. Я розставив своїх людей на найбільш імовірному напрямі атаки, домовившись з грузинами, що вони прикриють усі інші. Так минула ніч. На сусідніх постах до ранку лунала безладна стрілянина — налякані союзники стріляли в темряву, аби себе підбадьорити. Втім, ніч була місячна. Невеличкий табун здичавілих за час війни коней пасся на наших позиціях. Частину ночі мені вдалося поспати, хоча заважали кишені, набиті набоями та гранатами.

На ранок я обійшов тили і з обуренням побачив, що грузини не несуть службу. Вони позбиралися біля якоїсь халупи, жерли солодку вермішель або спали, не виставивши жодного вартового. Я посварився з ними й пригрозив, якщо вони не виправляться, забрати з позицій своїх людей. Підвечір я так і зробив, позаяк грузини були невиправні. Крім того, була субота. Я повантажив своїх вояків