Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Через два тижні я вперше прибув у Гавану. Нагода випала раніше, ніж я сподівався, але за найменш сподіваних обставин. 18 січня, коли я прибирав на столі, перед тим як піти додому, в безлюдній редакції журналу з’явився засапаний чоловік з Руху 26 липня, шукаючи журналістів, які тієї ж ночі хотіли би поїхати на Кубу. Для цього прислали кубинський літак. Плініо Апулейо Мендоса і я, що були найрішучішими прихильниками Кубинської революції, стали першими обранцями. Ми заледве мали час заїхати додому за дорожньою сумкою, і я настільки звик думати, що Венесуела і Куба — та сама країна, що не згадав, що треба пошукати паспорт. Він виявився непотрібним: венесуельський офіцер імміграційної служби, більший кубініст, ніж кубинець, спитав мене, чи маю я при собі якийсь документ, що посвідчує особу, і єдиний папірець, який я знайшов в кишенях, була квитанція з пральні. Офіцер, вмираючи зі сміху, поставив на її звороті штамп і побажав мені щасливої подорожі.

Серйозна проблема виникла наприкінці, коли пілот виявив, що журналістів є більше, ніж місць в літаку, і що вага обладнання і багажу перевищує допустимий ліміт. Звісно, ніхто не хотів лишатися, ніхто не хотів пожертвувати нічим з того, що віз, і сам службовець аеропорту був налаштований відправити перевантажений літак. Пілотом був зрілий і серйозний чоловік, зі шпакуватими вусами, в мундирі із синього сукна із золотистими прикрасами старих кубинських військово-повітряних сил, дві години він, незворушний, опирався будь-яким доводам. Урешті один із нас знайшов убивчий аргумент:

— Не будьте боягузом, капітане, — мовив він, — «Ґранма» також йшла з надлишком вантажу.

Льотчик глянув на нього, а потім подивився на нас усіх із затаєною люттю.

— Різниця в тому, — сказав він, — що ніхто з нас не є Фіделем Кастро.

Проте він був смертельно поранений. Простяг руку через стійку, вирвав листок з талонної книжки замовлень на польоти і зім’яв його в руці.

— Гаразд, — мовив він, — полетимо так, але я не лишатиму відмітку, що літак летить перевантажений.

Він запхав зіжмаканий папір до кишені і дав знак, щоб ми йшли за ним.

Поки ми прямували до літака, полонений своїм вродженим страхом перед польотами і бажанням побачити Кубу, я запитав льотчика із сумнівом у голосі:

— Капітане, ви думаєте, що ми долетимо?

— Може, долетимо, — відказав він, — із поміччю Діви Марії Милосердної з Кобре.

То був обшарпаний двомоторний літак. Серед нас поширилась легенда про те, що його викрав і доправив у Сьєрра-Маестра льотчик, який дезертирував з авіації Батісти, і що той літак стояв покинутий просто неба аж до тієї ночі мого нещастя, коли його послали відшукати у Венесуелі журналістів-самогубців. Кабіна була вузька і погано вентильована, сидіння зламані, стояв нестерпний запах кислої сечі. Кожен вмостився, де міг, дехто навіть усівся на підлогу у вузькому проході між поклажею та кіно- і телевізійним обладнанням. Я не мав чим дихати, притиснувшись до вентилятора в хвості літака, але мене трохи підбадьорювало самовладання моїх товаришів. Раптом один з найспокійніших прошепотів мені на вухо крізь зціплені зуби: «Який ти щасливий, що не боїшся літати». Відтак мій страх досяг максимуму, бо я зрозумів, що всі такі ж перелякані, як я, але ховають це за такими ж незворушними, як моє, лицями.

Усередині страху перед польотами — порожнеча, щось на зразок ока урагану, де впадаєш у фаталістичну несвідомість, і це єдине, що дозволяє нам літати, не вмираючи. В моїх безконечних і безсонних нічних перельотах я досягаю цього блаженного стану тільки тоді, коли бачу у вікні оту сиротливу зірочку, яка проводжає літаки через самотні океани. Марно визирав я її тієї лихої карибської ночі з бездушного двомоторного літака, що летів крізь камінні грозові хмари, перехресні вітри, пекла блискавок навпомацки, на одному диханні наших переляканих сердець. На світанку нас настиг шквал шалених злив, літак із безконечним скреготом вітрильника, що втратив управління, завалився на бік і, трусячись в ознобі, з умитими сльозами двигунами, приземлився на аварійному аеродромі в Камаґуеї. Та щойно припинився дощ, спалахнув весняний день, повітря зробилося кришталевим, і останній відрізок шляху ми пролетіли, майже торкаючись духмяних плантацій цукрової тростини і морських водоймищ зі смугастими рибинами і вражаючими квітами на дні. Перед полуднем ми приземлились серед пишних маєтків найбагатших багатіїв Гавани: в аеропорту «Кампо Колумбія», якому згодом дали ім’я Сьюдад Лібертад, колишній твердині Батісти, де за кілька днів до того став табором Каміло Сьєнфуегос зі своєю колоною ошелешених ґвахірів[10]. Перше враження було радше комедійним, бо зустріти нас вийшли службовці старої військової авіації, які в останню хвилину перейшли на бік революції і сиділи в своїх казармах, доки у них не повідростають бороди, щоб вони стали схожими на старих революціонерів.

Для нас, хто прожив у Каракасі увесь попередній рік, не була новиною гарячкова атмосфера і творчий безлад Гавани на початку 1959 року. Та була одна відмінність: у Венесуелі міське повстання, поштовх якому дав альянс антагоністичних партій, підтримане широким прошарком збройних сил, скинуло деспотичну камарилью, тоді як на Кубі сільська лавина у тривалій і важкій війні розгромила наймані збройні сили, які виконували функції окупаційної армії. То була серйозна відмінність, яка, можливо, і визначила різне майбутнє двох країн, і впадала в око з першого погляду.

Аби надати своїм дружкам-ґрінґо доказ того, що він контролює владу і вірить у майбутнє, Батіста зробив з Гавани ірреальне місто. Групи щойно взутих ґвахірів, від яких відгонило тигром, з древніми рушницями і занадто великими для їхнього віку воєнними мундирами, ходили, як сновиди, поміж запаморочливими хмарочосами, дивовижними машинами і майже голими американками, які приїздили поромом з Нового Орлеана, зваблені легендою про бороданів. При головному вході до готелю «Гавана Гілтон», який заледве відчинився тими днями, стояв білявий велетень у формі вигаданого маршала з петлицями і в шоломі з плюмажем з пір’я. Говорив він мішанкою кубинського арго та англійської, якою розмовляють в Маямі, і без жодних докорів сумління виконував свою сумну роботу цербера. Одного журналіста з нашої делегації, чорношкірого венесуельця, він за лацкани підняв у повітря і викинув на середину вулиці. Кубинським журналістам довелося замовити слово перед адміністрацією готелю, аби без жодного розбору дозволявся