Вогонь і кров - Ернст Юнгер

почекати до наступного розриву, аби перебігти до великої штольні санітарів на краю Пюісьє, а там — перехопити підрозділ і пробігти селом, щоб зникнути зрештою у траншеї. Це все вдалося б здійснити, якби за першого ж ривка я не загубив підсумок для мап, який мені аж ніяк не хотілося втрачати, зокрема через те, що під час великого наступу він дістався мені як трофей, успадкований від англійського офіцера артилерії. Щойно я відшукав підсумок, одразу ж над селом знову загриміло, і в мене був час тільки для того, щоб зіщулитися за обрубком дерева, чий зрізаний снарядом ствол лежав на краю дороги. Три вибухи прогриміли в лощині, з якої поплив дим, а четвертий снаряд із різким свистом упав на дорозі, так що бризнули іскри й далеко розкидали землю та уламки. Хоча небезпека вже минула, від миттєвого переляку я скотився за повалений ствол дерева, але втратив рівновагу й упав у траншею, полетівши сторч на сухе гілля. Коли після цього я дістався бліндажа, від якого мене відділяло лише декілька кроків, я побачив, що посеред дороги, розкинувши руки, лежить чоловік. Це був вартовий, якого відкинуло вибухом із його поста. Я збіг сходами вниз та застав там медика з іншого полку, якого потягнув за собою та показав йому тіло.

— Тут вже нічого не вдієш, — зауважив він, тільки кинувши погляд, і вже не треба було бути медиком, щоб переконатися в цьому.

Великий уламок пробив потилицю, пройшовши крізь шолом, і зі спокійного обличчя загиблого було зрозуміло, що кінець настав одразу.

Я не став затримуватись у бліндажі, де пахло карболовою кислотою, лише дочекався наступного розриву, переконався, що дістався села, і зрадів, коли, мов кріт, міг зануритися в траншею, що вела з Пюісьє. І так само я зрадів, що зараз мені не треба було до Переліску 125, де, здавалося, знову заварилася колотнеча. Натомість я повернув праворуч до сектора А, де все ніби було спокійно.

Передня лінія

Коли зранку я сидів у своїй альтанці, в похмурому настрої від того, що був досі втомлений після ночі, я почув на свій подив, як Август Шюдекоппф насвистує пісеньку. Коли чоловік із Люненбурзької Пустоші починає свистіти, це так само змушує замислитися, як коли неаполітанець мовчить. Тоді його мають переповнювати направду особливі відчуття. Це справді був особливий випадок, ще й тому, що Шюддекопф був «на валізах». На світанку посильні принесли звістку, що надійшов дозвіл на відпустки. Так що Шюддекопф міг на чотирнадцять днів відвідати своє маленьке село, заховане десь між Целле та Ільценом у Пустоші, де на нього чекала його молода наречена.

Я дав йому цю відпустку від усього серця, адже з тих пір, як мій вірний Фінке отримав поранення у великому наступі, а його наступник, офіціант, не повернувся одного разу, вирушивши по харчі, у нас двох було зразкове фронтове товариство. Я розмовляю мало, він ще менше, і тому ми добре зжилися. Перш за все я знав, що можу на нього покластися. Це вартувало багато, адже в бою він стояв найближче до мене. За його попередника я кілька разів зауважував, що в небезпечні моменти той із незбагненною швидкістю кудись зникав. Коли ж після цього він знову з’являвся, то розповідав мені про такі геройства та авантюри, які він пережив за цей час, що порівняно з ним я почував себе жалюгідно. Але із Шюддекопфом я не мав оглядатися і міг бути впевненим, що він стоїть позаду мене, завжди з тим самим незрушним обличчям. Тому я побажав йому всього найкращого, коли в обідню пору, споряджений важким багажем, він відбув.

Його заступник, Отто, який тепер вже кілька днів піклувався про мене, належав до зовсім іншої породи. Він був хорошим воїном, але поганим солдатом, мав потяг до авантюр та непослуху, так що «прусська дисципліна» була явно не для нього. Відзначитися тут він міг тільки з гіршого боку, і мені здавалося, що в мирному житті він не часто покидав поліцейське відділення. Тож він міг радіти, що потрапив до мене, адже я завжди маю багато роботи для таких хлопців. Він належав до людей, які завжди трапляються серед добровольців, але які залюбки ухиляються від рутинної служби. Тому для фельдфебеля роти вони є постійним головним болем; офіцер, який надає або мав би надавати значення поводженню під час бою, ладить із такими краще.

Я знав його вже близько року, з того часу, коли ми стояли у Лотарингії та отримали свіже поповнення після втрат у перших боях. Мабуть, у мене є дар із першого погляду розпізнавати людей, яких ще не покинула первісна сила, тобто відчувати їх, як один вільний каменяр відчуває іншого. Коли я побачив цього Отто вперше, мені спало на думку: «З ним щось не так». Це одразу ж підтвердилося, хоч і несподіваним чином, коли фельдфебель, який тримав папери на переведення, прошепотів мені з-за спини: «Цього разу ми отримали поганеньке поповнення, це все люди, яких хотіли відправити до резервних батальйонів; у цього в справі одна догана на іншій, а ще він уже побував у тюрмі».

Тому я зрадів, коли Отто через якийсь час зголосився на одну вилазку, яка мала відбуватися близько до французьких позицій. Я взяв його з собою, хоча тоді була ціла шеренга добровольців, і виявилося, що я зробив хороший вибір. Вилазка пройшла настільки безуспішно, наскільки це взагалі можливо, ми не взяли жодного полоненого й натомість майже всі, хто брав участь, отримали поранення. Щодо Отто, то його вважали зниклим безвісті, коли ще через півгодини він з’явився, тягнучи на собі кулемет, який він здобув сам-один. Були проблеми зі штабом, про операцію повідомили навіть у французькому армійському листку, і цей кулемет був єдиною втіхою у всій цій прикрій справі. З цього дня почалася дружба, яка для мене, звісно, мала багато темних сторін.

Я не хочу говорити про дрібні, хоча й щоденні, неприємності, які завжди переживаєш через впертого хлопця, який вбиває собі в голову то одне, то інше. Я би давно спробував здихатися від нього під час якоїсь із частих передислокацій, якби між ними не відбувалися щоразу бойові дії, у яких він здобував собі нову славу. Без сумніву, є такі люди, які в повсякденному житті відчувають себе, як риба, винесена на берег; тільки в небезпеці вони оживають та поводяться, ніби в рідній стихії.

Після другої битви за Фландрію, у якій він знову відрізнився, мені спало на думку, що,