Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський
— Не кидай мене, сотнику, — ледь чутно шепоче. — Дострель.
Просити легше, ніж зробити. І не тільки психологічно. Магазин автомата порожній, однією рукою не перезарядити. Та й мій час кінчається — кров з руки так хвецяє, що вже в чоботі хлюпає. В полон здаватися не можна. Наші противники люди чесні, благородні, ще перед початком бою попередили: "Хохли, в полон не здавайтеся, ми з вас з живих будемо шкіру драти". Я їм вірю. Та й з дитинства терпіти не міг фізичних розправ. Тому виймаю гранату, лягаю поруч з Цвяхом. Дочекаюсь росіян і вирву кільце, або коли почну втрачати свідомість. На моє щастя, в цей час два наших роя перейшли в контратаку, чим і порятували мені життя. Цвях загинув, його чотири з половиною години несли в тил. Всі серйозні поранення у нього були в спину. Він зійшов кров'ю.
Під час цієї розповіді до палати зайшли наші союзники — грузинські офіцери. Принесли фрукти, коньяк. Добре випили, почали згадувати останній бій. Я розпалився, почав критикувати дії грузинських підрозділів. Тітілебі запитав:
— Так ти що, вважаєш всіх грузинів боягузами?
— Ні, чому ж, — відповідаю. — От командир Аха-цихського батальйону. Весь батальйон розбігся, а він один до кінця залишався з нами. Я чув, як він кричав: "Я тут! Я не втік! Я з вами!"
Тітілебі почухав потилицю:
— Одначе, на всю Грузію один хоробрий грузин відшукався. І той на прізвище Шевченко.
— Як це? — я похлинувся коньяком.
— Все просто, у нього батько українець, а мати наша, грузинка.
Дмитро Корчинський
У тбіліському аеропорту ми повантажилися на пасажирський літак, переповнений людьми в камуфляжах, ящиками зі зброєю, боєприпасами та консервами, і вилетіли на Сухумі. Летіли вночі, щоб літак важче було збити. Проте сісти нам не вдалося — сухумська злітна смуга обстрілювалася. Ми повернулись до Тбілісі і ніч провели під літаками на теплих бетонних плитах.
З Сухумі таки зміг вилетіти якийсь літак. З нього вивантажили поранених, і тільки тут я почав відчувати війну: оте дивне відчуття щему під грудьми і той дивний відсторонений настрій думок, які завжди з'являються в присутності смерті. Там, вночі, на бетонних плитах, я винайшов для себе критерій, за яким можливо вирізняти по-справжньому високе мистецтво. Це те мистецтво, яке може бути сприйняте в приграничних душевних станах. Я намагався мугикати якісь мелодії, і всі вони лише дратували мене. Я раптом зрозумів їхню фальш, неадекватність, необов'язковість. Але старовинна, неймовірна мелодія "Чорна рілля ізорана" знайшла моє серце. Ті, хто склали її, знали цей стан, вони винесли його із прикордоння. Це було справжнє. Чистий щемливий сум і мужність цих нот вражали. Спогад про цю мелодію залишився найсильнішим естетичним переживанням мого життя.
Першим, кого я побачив у розташуванні батальйону, був наш "капелан" отець Роман. Він був страшенно переляканий попередніми подіями, і це читалося в його очах. З-під ряси виднілися зелені штани "афганки", а в кишенях він носив по гранаті.
—Єпископ абхазький, — сказав він, — запропонував мені служити разом з ним. Повірте, це дуже важливо. Але якщо ви накажете, я й надалі перебуватиму разом з хлопцями.
Я міг би наказати, але тоді він помер би від страху.
— Добре, — огодився я, — двічі на тиждень будете доповідати командиру підрозділу.
Я вислухав доповідь Устима. Права рука у нього була на перев'язі: кулеметна куля пробила передпліччя. Хлопці встигли відійти від напруги останніх днів і насолоджувалися відпочинком. Я вклонився двом цинковим трунам (їх повинні були сьогодні поховати) і відвідав поранених у шпиталі. Після цього представив бійцям (і вже бувшим у боях, і прибулим зі мною) нового командира. Йому не поталанило. У першому ж бою, його поранило осколком міни, й мені довелось призначати іншого.
Ввечері влаштували поминки по загиблих товаришах, грузинах і наших. Двоє бійців дозволили собі випити на півсклянки виноградного вина більше, аніж було вказано. Тут же, перед строєм, кожному всипали по десять палок. Це покарання називалося "буки". Назва збереглася з часів УПА. В Карпатах росте бук, і саме буковими палицями в сорокових роках підтримували дисципліну. Тут, в Абхазії, били бамбуком. Покарання має здійснюватись так, аби завдати болю, але не принижувати людину. Били перед строєм, що перебував у положенні "cтpyнкo", демонструючи повагу до волі командира. По закінченню процедури той, що провинився, повинен був подякувати екзекутору.
— Ваш новий командир, — сказав я бійцям після екзекуції, — як і пан Устим, має право призначати фізичні покарання і навіть розстрілювати за дисциплінарні провини. Бо, коли хоча б одного з вас буде поранено або вбито через те, що командир не зміг підтримати дисципліну, я розстріляю командира.
Я не був у Сухумі до війни, але місто мені сподобалось навіть зараз. Руйнування ушляхетнюють обличчя міст. Розпал сезону. Я часом виходив на пляж. Жодної живої душі на кілометр ліворуч і кілометр праворуч. Лише де-не-де воронки від вибухів. Світило сонце, і море було лагідним. Я кидав у воду пластикові пляшки та стріляв по них, а після купався.
Війна має терапевтичну дію. Хвороби не витримують присутності смерті. Той, хто залишився живий і не був поранений, повертається з війни новою людиною. До зброї звикаєш дуже швидко. Звикаєш до гострого сприйняття життя. Ти повертаєшся з прикордоння, ти підіймаєш руку, щоб зупинити машину, а вона проїжджає повз тебе. Здивований, ти машинально тягнеш руку туди, де повинен бути автомат, а його там немає. І сутінки огортають твою душу. Зіштовхуючись з життєвими ситуаціями, ти не одразу призвичаюєшся думати не про прицільну планку, а про присутність прокуратури. Свобода — це абстрактний принцип, який може оживати лише в одній формі — формі війни.
Я виїхав з Сухумі дорогою, що вела на Шрому. Плануючи ще один наступ, грузини мобілізовували для цього людські ресурси. Зліва над дорогою нависала гора, праворуч було урвище. Дорога обстрілювалася установкою "Град". Снаряди падали в урвище, а вояки притискалися до схилу гори, ховаючись від осколків. Біля машини зв'язку стояв грузинський полковник (згодом я дізнався, що він був полковником ще Радянської армії). Я підійшов до нього:
— Бачите он ту гору? На
