Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Ситуація на континенті в ту пору була дуже добре виражена на офіційному фото конгресу глав держав, що попереднього року збирався в Панамі: заледве можна розгледіти цивільного каудильйо серед шарварку мундирів і воєнних медалей. Навіть генерал Дуайт Ейзенхауер, який на посту президента Сполучених Штатів зазвичай маскував запах пороху свого серця найдорожчими костюмами з Бонд-стріт, для того історичного фото начепив на себе запальні шнури воїна на покої. Тож одного ранку Ніколас Ґільєн розчинив своє вікно і викрикнув єдину новину:

— Його скинули!

Сонна вулиця зворохобилась, бо кожен з нас думав, що скинутий — його. Аргентинці думали, що це Хуан Домінґо Перон, параґвайці — що Альфредо Стресснер, перуанці — що Мануель Одрія, колумбійці — що Ґуставо Рохас Пінілья, нікарагуанці — що Анастасіо Сомоса, венесуельці — що Маркос Перес Хіменес, ґватемальці — що Кастільйо Армас, домініканці — що Рафаель Леонідас Трухільйо, а кубинці — що Фульхенсіо Батіста. Насправді то був Перон. Пізніше, говорячи про це, Ніколас Ґільєн намалював нам безрадісну картину становища на Кубі. «Єдине, що я бачу в прийдешньому, — підсумував він, — це той хлопець, який зараз багато шамотається з боку Мексики». Він зробив паузу східного пророка і завершив:

— Його звати Фідель Кастро.

Через три роки в Каракасі здавалось неможливим, що те ім’я за такий короткий час і з такою силою проб’є собі дорогу на перший план уваги континенту. Та навіть тоді ніхто б не подумав, що у Сьєрра-Маестра назріває перша соціалістична революція в Латинській Америці. Натомість ми були переконані, що вона починає визрівати у Венесуелі, де грандіозна народна змова за двадцять чотири години зламала жахливий репресивний апарат генерала Маркоса Переса Хіменеса.

Побачене ззовні, це дійство здавалось неймовірним — через простоту його плану і швидкість та розгромну дієвість його результатів. Єдина вказівка, яку повідомили населенню, була та, щоби ополудні 23 січня 1958 року натиснути на клаксони автомобілів, зупинити роботу і вийти на вулицю скидати диктатуру. Навіть з редакції добре поінформованого журналу, багато членів якої були учасниками змови, такий наказ здавався наївним. Проте в призначену годину гримнуло могутнє ревіння одноголосних автомобільних сигналів, і в місті, де вже тоді транспортні корки були легендарними, утворився страшенний затор, а багатолюдні групи студентів і робітників кинулися на вулиці, аби камінням і пляшками чинити опір силам режиму. З сусідніх пагорбів, усипаних кольоровими ранчо, схожими на різдвяні шопки, спустилось спустошливе юрмище бідняків, яке перетворило все місто на поле бою. Коли споночіло, посеред розсіяних перестрілок і завивань машин швидкої допомоги редакціями газет розійшлася втішна чутка: родина Переса Хіменеса, сховавшись у танках, укрилась в одному посольстві. Перед самим світанком усе довкола різко стихло, а потім грянув крик незліченних людських тлумів, ударили церковні дзвони, фабричні гудки і автомобільні сигнали, з усіх вікон полилися креольські пісні, які лунали майже без упину протягом двох років фальшивих ілюзій. Перес Хіменес утік зі свого грабіжницького трону разом зі своїми найближчими поплічниками і летів у військовому літаку до Санто-Домінґо. Літак від полудня стояв із розігрітими двигунами в аеропорту Ла-Карлота, за кілька кілометрів від президентського палацу Мірафлорес, але ніхто не здогадався приставити драбину, коли прибув утеклий диктатор, за яким по п’ятах гнався дозір з таксі, які відстали від нього буквально на кілька хвилин. Переса Хіменеса, що був схожий на здоровецького малюка в рогових окулярах, ледве-ледве підняли за допомогою мотузки в кабіну літака, і під час цього затратного маневру він забув на землі свій ручний саквояж. То був звичайний саквояж, з чорної шкіри, в якому були гроші, які він затаїв на свої кишенькові витрати: тринадцять мільйонів доларів в банкнотах.

Відтоді і увесь 1958 рік Венесуела була найвільнішою країною на всьому світі. Здавалось, то була справжня революція: щоразу, коли уряд прозирав небезпеку, негайно по прямих каналах вдавався за допомогою до народу і народ виходив на вулиці проти будь-якої спроби регресу. Найделікатніші офіційні рішення були загальновідомими. Не було жодної масштабної державної справи, яка би не вирішувалась за участі політичних партій, на чолі з комуністами, і принаймні у перші місяці партії були свідомі того, що їхня сила заснована на тиску вулиці. Якщо та революція не стала першою соціалістичною революцією в Латинській Америці, то тільки через підступи інтриганів, і аж ніяк не тому, що соціальні умови не були найбільш сприятливими.

Між урядом Венесуели і Сьєрра-Маестра встановилось явне спільництво. Помітні члени Руху 26 липня при офіційному потуранні вели в Каракасі публічну пропаганду у всіх засобах радіомовлення, організовували масові збори пожертв і відсилали допомогу для ґерильї. Венесуельські студенти, загартовані у боротьбі з диктатурою, відіслали поштою студентам Гавани жіночі трусики. Кубинські студенти дуже добре вдали, що не помітили зухвальства тієї фанфаронської посилки, і менш ніж за рік, коли перемогла Кубинська революція, без жодного коментаря повернули їх відправникам. Преса Венесуели, радше через тиск власних внутрішніх умов, аніж через бажання її власників, була легальною пресою Сьєрра-Маестри. Складалося враження, що Куба була не іншою країною, а клаптем вільної Венесуели, який ще треба було звільнити.

Новий 1959 рік був одним із небагатьох в її історії, який Венесуела зустрічала без диктатури. Мерседес і я, що одружились в ті радісні місяці, повернулись в наше помешкання в кварталі Сан-Бернардіно з першими променями світанку і побачили, що ліфт зламався. Ми пішки піднялися на шостий поверх, зупиняючись на сходових майданчиках, аби перепочити, і тільки-но увійшли в квартиру, як нас потрясло абсурдне відчуття: повторюється те, що ми вже переживали минулого року: над сонними вулицями раптом піднявся крик незліченних людських тлумів, ударили церковні дзвони, фабричні гудки і автомобільні сигнали, з усіх вікон гримнули арфи, чотириструнні гітари і звивисті мелодії бучних хоропо[9] народного тріумфу. Немовби час повернув навспак і Маркоса Переса Хіменеса скинули вдруге. Оскільки в нас не було ні телефона, ні радіо, ми, перестрибуючи через східці, спустилися донизу, перелякано запитуючи себе, яким галюциногенним питвом нас пригостили на забаві, і хтось, хто пробігав мимо у сяйві світанку, ошелешив нас останнім неймовірним збігом: Фульхенсіо Батіста утік зі свого грабіжницького трону разом зі своїми найближчими поплічниками і летів