Війна у натовпі - Дмитро Олександрович Корчинський

Ситуація справді склалася неприємна. Противник пристрілявся, наша система оборони не давала змоги для маневру, тож нас досить влучно накривали вогнем. Доставити щось на позиції вдень або винести поранених було майже неможливо. Ситуацію можна було змінити, зробивши кидок уперед, але це було нездійсниме через нестачу особового складу і повну відсутність важкого озброєння. Аби врятувати людей, залишався єдиний вихід — вивести підрозділ з міста. Труднощі полягали в тому, щоб відірватися від противника, винести озброєння, поранених і при цьому звести втрати до мінімуму. На нараді вирішили о 17:45 відкрити вогонь з усіх видів зброї, імітуючи підготовку до наступу. З гранатометів РПГ-7 випустити всі снаряди, залишивши по 2 про всяк випадок, і під вогневим прикриттям почати повзводний відступ. При цьому один взвод відступає, закріплюється і прикриває другий, потім третій. На жаль, поетапний спосіб відступу пройшов не так гладко, як хотілося. Росіяни нас випередили на дві години. О 16:00 почався масований обстріл наших позицій: били міномети і установки "Град".

Другий тиждень у нас було напружено з продовольством. Але того дня поталанило: в одному з будинків хлопці знайшли мішок з борошном. Байда з Гонтою напекли перепічок, і весь загін, окрім спостерігачів і кулеметників, зібрався на камбузі, де, не звертаючи уваги на обстріл, який дедалі посилювався, насолоджувалися цими ласощами. У розпал хлібної оргії до саклі увірвався розлючений сотник: "Ви що, здуріли? Це ж треба, за такого обстрілу зібратися в одному місці! Та вас же одним снарядом накриють! А ну, негайно розосередитись!"

Незадоволено бурмочучи і обпікаючись до пухирів перепічками, стрільці порозбігалися по бойових позиціях. Обстріл посилювався, від вибухів тремтіло повітря. Аж раптом дві мінометні батареї перенесли вогонь на позиції сусіднього Ахалцихського батальйону. Перший залп ударив перед окопами метрах у семи-восьми. Я все це чітко бачив. Як правило, наступний залп лягає на 10-12 метрів далі. Тому досвідчені військові або залишаються на місці, або пересуваються метрів на 20 вперед, щоб вийти із зони обстрілу. Ахалцихський батальйон був сформований з 18-19-річних юнаків, яких не те що навчити, обмундирувати не встигли. Після першого ж залпу вони, мов зграя переляканих горобчиків, піднялися з окопів і кинулися навтіч. На схилі гори, праворуч від нас, їх накрив другий залп. Видовище страхітливе. Разом з уламками каміння в небо полетіли клапті піджачків, кашкетиків. У такі моменти проклинаєш дядів з великими зірками, що сидять в тилу і посилають на смерть дітей. Шкода хлопців, але треба думати про своїх.

Під вогневим прикриттям першого і другого роїв третій відійшов за дорогу і там закріпився. За ним успішно переправився другий рій. Залишився перший і розвідники. В цей час я разом з сотником знаходився на першому поверсі будинку, де розмістився головний командний пункт. Зненацька на другому поверсі застрекотів кулемет. Сотник здивовано позирнув на мене:

— Як це так! У нас всього два кулемети, і обидва, згідно наказу, повинні бути на іншому боці, прикривати своїм вогнем відступ решти сотні.

Потрапити на другий поверх можна було тільки зовнішніми сходами і терасою, які прострілювалися противником. І от цими сходами сотник рвонув нагору, як справжній спринтер. Я за ним. Сходинки аж загули під ногами. Понад головою пролітали осколки мін і свистіли кулі. Захекані, але цілі, ми вломилися на другий, майже зруйнований поверх. Біля пролому в дальній стіні стояв ройовий Обух і довгими чергами бив крізь пройму вікна. Я поглянув на сотника — і у мене відняло мову.

— Обух! — він аж побілів від люті. — Чому не відійшли зі своїм роєм?

— Що? Оце я буду перед москалями відступати? Та я до останнього набою буду відстрілюватися, а свою позицію не залишу.

— Не будеш ти до останнього набою відстрілюватися, — сказав, як припечатав, сотник і потягнув із-за спини автомат.

— Це чому ж? — едовірливо запитав Обух.

— Та тому, що я тебе власною рукою прямо на місці розстріляю. За невиконання наказу.

Обух зблід, нахилився, миттєво позбирав свої "пасочки", закинув на плечі кулемет і як блискавка кинувся до дверей. Дорогою перелякано бовкнув:

— І чого оце психувати? Так би одразу і сказали.

На сходинках він за щось перечепився і загримів вниз. Складалося враження, що хтось спустив сходами мішок, набитий металевими каструлями. Я навіть подумав: чи бува він не вбився? А за п'ятнадцять хвилин його кулемет уже застрекотів з іншого боку дороги.

На той час, коли ми спустилися вниз, усі наші відійшли. Залишився тільки один автоматник з рою розвідки — Цвях. На прощання я заскочив у приміщення штабу, поклав на диван дві гранати від РПГ-7, рясно полив приміщення бензином і підпалив. От і все, прощавай, Шрома. Залишилося найважче — проскочити дорогу, коли на п'яти вже наступають росіяни. Сходу перескочив дорогу, але вже на другому боці мене таки наздогнала куля. В стегно. Я перекотився під прикриття стіни якогось напівзруйнованого будинку. Навіть підвести голову не давали. Та я чітко бачив усе, що робилося на дорозі.

Пролунав сильний вибух. Наш командний пункт охопили густий дим і полум'я. Скориставшись цим, сотник з Цвяхом рвонули через дорогу. Але пізно — через кукурудзяне поле, навперейми їм, бігло майже десяток російських солдатів. Вони програвали противнику лишень кілька секунд, але цими секундами вимірювалося їхнє життя. Прямо посередині дороги сотник став на коліно і відкрив вогонь. Цвях став позаду і почав стріляти через голову сотника Устима. В такий спосіб вони намагалися сконцентрувати вогонь, притиснувши ворога до землі, і виграти отих кілька дорогоцінних секунд. Це їм вдалося, але в цей момент позаду Цвяха розірвалася міна. Як з'ясувалося пізніше, він прийняв у спину і ноги більше сорока дрібних осколків. Цвях упав на дорогу, сотник завалився на лівий бік, але потім підвівся. Осколок міни пробив підсумок, патронник з набоями і застряг у нього в стегні під шкірою. Це було останнє, що я побачив, тому що знепритомнів.

Чим все це закінчилося, я дізнався в тбіліському шпиталі Святого Георгія, де лежав в одній палаті з паном Устимом.

Валерій Бобрович (Устим)

Ззаду на мене навалився Цвях і поволі сповз на бруківку. В той же момент я відчув сильний удар у правий бік. Від несподіванки підскочив на повний зріст і відразу ж праву руку як канчуком вдарило. Болю ще не відчуваю, але напружую плече, а рука не слухається, висить як чужа. Глянув, мундир розірваний, кров, кістки стирчать. А тут якраз