Дорогами Маклая - Олександр Семенович Іванченко

На кладовищі й потім ще досить довго я не міг позбутися сорому і хворобливого відчуття своєї провини. Адже, бажаючи собі смерті, я, не усвідомлюючи того, бажав горя своїм близьким. Я тоді зрозумів і дотримуюся цієї думки досі, що, хоч би як було людині важко, розпоряджатися своїм життям на власний розсуд вона не має права, бо воно належить не їй самій, а також її близьким, а коли ця людина мисляча, створює чи спроможна створювати духовні або матеріальні цінності, то й усьому суспільству. Тому бажати собі смерті, а найбільше вчиняти самогубство, навіть злочинно, оскільки в його основі — усвідомлене чи ні, але н будь-якому разі злодійське за своєю суттю зазіхання на чужу власність і, з іншого боку, — горе ні в чому не винних людей. Поваги гідні лише смерть природна і смерть спричинена необхідністю пожертви задля якихось загальних гуманістичних цілей.

Зрозумівши це, я більше ніколи не жадав смерті.

А життя прекрасне тому, як я ще тоді усвідомив, що тільки воно й творить прекрасне. У цьому його головна особливість, а отже, найважливіший смисл, що має сукупне значення.

Інша річ — смисл життя окремої людини. У кожної він свій, і кожній, якщо вона має намір жити змістовно, треба своєчасно його визначити й заздалегідь бути готовим на якісь пожертви задля досягнення накресленої мети, бо все, чого ми жадаємо й до чого прагнемо, потребує своєї ціни. Що вища поставлена мета, то дорожча за неї плата.

У дитинстві до такого висновку я прийшов, розмірковуючи над однією з книг Луція Сенеки, яку вперше читав уночі після похорону батька. Сенека відкрив мені виправдану необхідність самотності для кожного, хто хоче вдосконалювати свій розум і осягати якісь істини. Без постійних розмірковувань на самоті з самим собою, в тиші й спокої, плідна робота розуму неможлива. У цьому, зв'язку завважу також: даремно багато людей прагнуть якнайбільше прочитать і скрізь побувати. Як сказав Сенека, хто буває скрізь, той не буває ніде; а розум удосконалює не кількість прочитаних книжок, а те, як прочитане людина осмислює, зіставляючи щойно пізнане з уже відомим, і, неодмінно сумніваючись у правильності своїх міркувань, шукає їм або спростування, або підтвердження. У порівнянні з читанням процес такого осмислення набагато складніший, тому він особливо потребує самотності.

Потім ще: будь-яка власна думка, яку можна назвати думкою, — а це поняття не таке просте, як нам іноді здається, — є відкриття, породжене інтимною щирістю розуму. А хіба ж інтимність можлива на людях?

Тепер, коли минуло понад тридцять років, я можу сказати з певністю: якби більшу частину життя я не гамував у собі бажання повсякчас бути серед друзів чи просто приємних співрозмовників, нічого значущого зробити я б не встиг…»

Не треба розуміти це Маклаєве зізнання так, начебто він усе життя лишався безлюдьком. Друзів, щоправда, він мав небагато, але дружити вмів і дружбою вельми дорожив. Дуже добре сказав після смерті вченого найщиріший з його друзів і однодумців князь-народник (бували в ті часи й такі князі) Олександр Олександрович Мещерський: «Ніщо не забирає у нас стільки намарне часу, як порожня або ж малозмістовна балаканина, хоча нам вона буває приємна і загубленого часу ми стараємося не шкодувати, наївно гадаючи, що втраченому не така вже велика ціна. Час же — наша воістину єдина цінність, необачно користуватися якою — більш ніж нерозумно. Усе довкіл нас — чуже нам, і тільки час природа подарувала людині в її цілковиту власність, ділитися якою належить із скупістю скнари, бо відданого ніхто й ніщо не відшкодує.

Проте дарунок цей такий неуловний і швидкоплинний, що хто завгодно, а найчастіше люди бажані нам, можуть відбирати його в нас, анітрохи не вважаючи себе грабіжниками з великої дороги. Друзі, рідні й інші близькі нам люди, яких ми любимо і не приховуємо від них своєї любові, в переважній більшості чинять щодо нас навдивовижу егоїстично. Вони не тільки безтурботно й собі на втіху користуються нашою увагою, але, і це дуже прикро й сумно, ображаються і вважають свою образу справедливою, коли їм здається, буцімто ми не досить уважні до них. Бо мало хто з них свідомий того, що увага — це час, і, жадаючи її від нас, вони забирають частинками ту нашу власність, яку дала нам природа, щоб ми могли пройти свою стежку, з честю і користю виконавши покладене в обов'язок нам і людям, які залежать від нас або служіння яким обрали ми своєю метою.

З людей, близьких мені, з якими мене єднала багаторічна й вірна дружба, я знав лише одну людину, що не на словах, а з усією можливою серйозністю розуміла ціну часові й уміла берегти години свої й чужі, не йдучи при цьому на компроміси й ніколи не ставлячи свої почуття й почуття друзів над справою. Ця людина — Маклай».

Як писав чудовий французький письменник Аитуан де Сент-Екзюпері, всі ми, люди, вийшли із свого дитинства. В дитинстві бере початок характер людини, і в дитинстві багато в чому визначається, якою людина стане потім.

На жаль, про перші роки Маклаєвого життя ми знаємо дуже мало. Поки що пощастило розшукати лише написаного французькою мовою листа Мещерського до Наталі, дочки Герцена, в якому князь наводить ті записи з дитячих щоденників Маклая, з якими тут ми вже познайомились.

Звичайно, щоб мати повну уяву про дитячі роки майбутнього мандрівника, нього замало. Проте і в них, у цих фрагментарних записах, ми бачимо нашого юного героя досить виразно.