На футбольних меридіанах - Микола Федорович Войнов

Розгром! І саме після цієї гри пішли чутки, ніби ми навмисно програли матч одноклубникам, щоб дещо поліпшити їх становище. А воно і справді було загрозливим для динамівців. Вперше вони могли не потрапити до тієї групи команд, яка мала восени розігрувати золоті медалі.

Почувши таке, ми тільки розводили руками. В основі спортивної боротьби в Радянському Союзі лежить непорушна чесність, яка не знає ніяких компромісів. Ми справді переживали за одноклубників, дуже хотіли, щоб вони зберегли свою репутацію однієї з найсильніших радянських команд. Але нам і на думку не спадало те, що нам закидали некомпетентні болільники. Навпаки, ми дуже хотіли перемогти хоч би тому, що в фіналі зараховувалась вся сума очок, набраних командами в попередніх іграх. Отже кожне очко було важливим, його втрата в середині чемпіонату могла пройти непомітно. Але пізніше, на фініші сезону, вона б неодмінно позначилась. Скажу більше, Сабо так переживав «свій» гол, що тривалий час не міг повернути собі звичайну душевну рівновагу. Цей гол переслідував його, як страшний сон. Одне слово, ми віддали два очка тільки тому, що були надто впевнені у власній перевазі над суперником. А спорт цього не вибачає.

Та розгром, який вчинили нам одноклубники, мав і свою позитивну сторону. Він примусив нас замислитись над майбутнім команди, примусив ще старанніше готуватись до кожного наступного матчу, мобілізувати всі сили для досягнення наміченої мети.

Розігрались армійці Москви. Вони не тільки наздогнали нашу команду, але й зуміли випередити ТІ на очко. Та на фініші попередніх ігор знову відбулась «переоцінка цінностей». Дві перемоги — над «Кайратом» і «Пахтакором» повернули нам лідируюче становище в підгрупі. А команда ЦСКА, зазнавши поразки від «Спартака», знову ділила з нами перше місце в підгрупі.

Таким чином перед вирішальним ривком у фіналі ми мали 29 очок при різниці м’ячів 41–19. Торпедівці вийшли на старт фінальної частини чемпіонату з кращими показниками — 33 очка, різниця м’ячів 48–20. По 26 очок мали «Локомотив» і «Авангард», по 25 — «Спартак» і тбіліське «Динамо». Столичне «Динамо», набравши тільки 21 очко, опинилось серед команд другого ешелону, які мали виборювати місця з 11 по 22. І це, мабуть, була найбільша сенсація сезону, бо так низько цей уславлений клуб ще ніколи не опускався і ніколи не проходила боротьба за золоті медалі без участі московських динамівців. Колишній багаторазовий чемпіон країни пропустив на своє місце «Пахтакора» — ту саму команду, яка раніше нікому не здавалася серйозним суперником.

Отже попереду — боротьба за титул чемпіона Радянського Союзу. Хоч торпедівці обійшли нас на чотири очка, ми не вважали себе переможеними. Адже ми самі ще не грали з автозаводцями в цьому сезоні. Хтозна, може в двох іграх з ними ми зуміємо відібрати у лідера максимум очок і тим самим впритул наблизимось до нього. Хтозна!..

А поки що на черзі дня було нове спортивне завдання — виступити якомога краще в Італії, куди нас запросили місцеві клуби. Ми почали готуватись до цієї поїздки з піднесенням, бо ще ніколи не виступали проти італійських команд, не бачили їх і не знали. А кожне нове футбольне знайомство збагачує новим відкриттям, новими ідеями, новим досвідом.

Вже перше побіжне знайомство з Міланом справило на нас незабутнє враження. Насамперед на аеродромі динамівців Києва зустріли десятки місцевих представників спортивних і футбольних кіл. Зустріч була такою теплою і сердечною, що мені й досі приємно згадувати її. Керівники клубу «Інтернаціонале», який став нашим «шефом», потурбувались про те, щоб ми почували себе на чужині цілком зручно. Розташували нас у чудовому готелі, оточили товариським піклуванням.

Наступного дня ми побували в гостях у мера міста. На нього справили велике враження наші українські сорочки, і він довго придивлявся до візерунків їх вишивок. У мера нам подарували чудово видані книжки, в яких розповідалось про славнозвісний театр «Ля Скала». Звичайно, перебуваючи у Мілані, ми не могли не відвідати цю оперу. Італійці влаштували нам «неофіціальну» зустріч вдень з її складом і працівниками. Надовго затримались ми в музеї геніального композитора Верді, розташованому на одному з поверхів. В цьому приміщенні хочеться говорити пошепки — так усе велично і урочисто. Нам розповіли дуже докладно про життєвий і творчий шлях Верді, показали унікальні документи.

Довго милувались ми і прекрасним собором, що стоїть у центрі Мілана. Але всередину нас не пустили. Для цього, виявляється, треба бути в піджаках. А ми гуляли в сорочках. Довелось нам задовольнитись зовнішнім знайомством. Та й цього було досить, бо мушу сказати по щирості, що таких досконалих форм, такої архітектури я ще ніде не зустрічав.

15 серпня ми провели перше тренування під сліпучим сонцем Італії. Мені здається, що воно пройшло не досить ефективно, бо керівники «Інтера» виділили нам для цього розташований за межами міста незручний стадіон, де звичайно тренуються юніори цього клубу. Газон поля був поганий, ще гіршим виявився грунт — нерівний, жорсткий. Працювати з м’ячем було важко, на його обробку доводилось витрачати більше зусиль, ніж звичайно в наших умовах. Все ж хлопці працювали так, що тренер Ерерра, який прийшов подивитись на гостей разом з футболістами з «Інтера», багатозначно кивнув головою в наш бік. Але наші майбутні суперники недовго затримались на стадіоні. Команда міланських професіоналів живе за спеціальним графіком, і Ерерра суворо стежить, щоб він ніколи не порушувався. Адже власники клубу запросили його з Іспанії для того, щоб «Інтер» перемагав і давав прибутки. А в такій справі дисципліна — найперший помічник тренера. Отже футболісти клубу посиділи на трибуні хвилин 20–30 і пішли. Яке ми справили на них враження, було невідомо.

Зате газети писали про нас досхочу. Розпалюючи пристрасті, вони друкували наші портрети, наводили численні біографічні, фізичні і футбольні дані про кожного гравця «Динамо». Газети повідомляли, що ми є представниками атлетичного, агресивного, гостроатакуючого футбола, що команда сильна своїми комбінаціями і займає провідне місце серед радянських клубів.

Одне слово,