Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

запах. Коли споночіло, сморід став нестерпним. Самуель Буркарт о восьмій вечора спустився на ріг вулиці зі своєю порожньою пляшкою і став в організовану півгодинну чергу, аби отримати свій літр води з вантажівки-цистерни, якою керували бойскаути. Він помітив одну деталь: його сусіди, які досі сприймали все досить легко і намагалися перетворити кризу на такий собі карнавал, починали всерйоз непокоїтись. Передусім через чутки. Починаючи з полудня, одночасно зі смородом усією околицею поширилась хвиля панікерських чуток. Говорили, що через страшенну посуху стали загоратися сусідні пагорби, парки Каракаса. Коли вогонь розгориться, годі буде щось вдіяти. Пожежна команда не має чим його здолати. За повідомленням національного радіо, наступного дня не виходитимуть газети. Оскільки радіостанції призупинили свою трансляцію, і можна було почути тільки щоденні новини по національному радіо, місто певним чином віддалося на волю чуткам. Вони передавалися по телефону, і в більшості випадків то були анонімні повідомлення.

Того дня Буркарт почув, що Каракас покидають цілими родинами. Оскільки транспортних засобів не було, масові втечі здійснювались пішки, особливо до Маракаю. Одна чутка запевняла, що того дня на старому шосе в Лос-Текес переляканий натовп, що намагався втекти з Каракаса, сконав від сонячного удару. Казали, що трупи, котрі лежали просто неба, і були джерелом смороду. Буркарту таке пояснення видалось перебільшеним, але він зауважив, що, принаймні в його околиці, починається паніка.

Біля вантажівки-цистерни спинився фургончик Студентського фронту. Цікаві кинулись до нього, прагнучи упевнитися в чутках. Один студент виліз на капот і по черзі відповів на всі запитання. За його словами, вістка про натовп, що помер на шосе в Лос-Текес, є абсолютно неправдивою. Крім того, цілком абсурдно думати, що це і є джерелом неприємних запахів. Трупи не могли аж так розкластися за чотири чи п’ять годин. Запевнили, що ліси і парки патрулюють, аби запобігти пожежам, що громадський порядок звичний, що населення героїчно допомагає і що через кілька годин в Каракас з усієї країни прибуде стільки води, що її буде достатньо, аби забезпечити гігієну. Попросили передавати по телефону ці новини із застереженням, що тривожні чутки сіють пересхіменесівські[7] елементи.

У повній тиші, за хвилину до години ікс

Самуель Буркарт з літром води вернувся додому о 18:45, аби о сьомій послухати новини національного радіо. Дорогою він зустрів сусідку, яка у квітні таки ще поливала квіти в своєму садку. Вона обурювалася НІКГ, бо той не передбачив такої ситуації. Буркарт подумав, що безвідповідальність його сусідки не має меж.

— Винні такі люди, як ви, — сказав він обурено. — НІКГ завчасно просив економити воду. Ви пустили це повз вуха. Тепер ми розплачуємось за наслідки.

Новини національного радіо обмежилися повторенням інформації, що її надали студенти. Буркарт зрозумів, що ситуація доходить до критичної точки. Попри те, що уряд намагався запобігти деморалізації, було очевидно, що стан речей не такий заспокійливий, яким його представляє влада. Ігнорувався важливий аспект: економіка. Місто було цілком паралізоване. Постачання було обмежене і в найближчі години мало забракнути харчів. Населення, захоплене кризою зненацька, не мало готівки. Універмаги, підприємства, банки були зачинені. Місцеві крамнички стали зачинятися через брак асортименту: запаси товарів вичерпалися. Коли Буркарт вимкнув радіо, то зрозумів, що Каракас наближається до своєї години ікс.

У моторошній тиші о дев’ятій вечора спека піднялась до нестерпного градуса. Буркарт розчинив вікна і двері, але відчув задуху через сухість атмосфери і щоразу різкіший запах. Він ретельно обрахував свій літр води і залишив п’ять кубічних сантиметрів, щоб завтра поголитися. Для нього то була найголовніша проблема: щоденне гоління. Спрага, породжена сухими харчами, починала шкодити його організмові. За порадою національного радіо він відмовився від солених продуктів. Але був певен, що завтра його організм почне подавати ознаки виснаження. Він повністю роздягнувся, випив ковток води і ліг долілиць у розпечене ліжко, відчуваючи у вухах глибоку пульсацію тиші. Подекуди заціпеніння комендантської години розривала далека сирена машини швидкої допомоги. Буркарт заплющив очі і вимарив, як він заходить в порт Гамбурга на чорному кораблі з білою смугою, намальованою на борту люмінесцентною фарбою. Коли корабель причалював, він почув далекий гамір пристані. Відтак прокинувся, переляканий. Відчув, як по всіх поверхах будинку людський тлум мчить надвір. У вікно віяло теплим і чистим дощем. Минуло кілька секунд, заки він усвідомив, що відбувається: лило як з відра.

11 квітня 1958 року,

«Моменто», Каракас

Злигодні письменника

Писати книжки — самогубне ремесло. Жодне не вимагає стільки часу, роботи, такої посвяти порівняно з безпосередніми прибутками. Не думаю, що є багато читачів, які, прочитавши книжку, запитають себе, скількох годин мордувань і родинних незгод коштували авторові ці двісті сторінок і скільки він отримав за свою роботу. Щоб довго не розводитися, варто сказати тим, хто цього не знає, що письменник отримує всього десять відсотків від того, що покупець платить за книжку в книгарні. Тож читач, який купив книжку за двадцять песо, на прожиток письменникові пожертвував лише два песо. Решту забрали видавці, які взяли на себе ризик це видати, а потім дистриб’ютори і книготорговці. Це здаватиметься ще несправедливішим, якщо подумати, що найкращі письменники — це ті, що зазвичай пишуть менше, а курять більше, тому нормально, що для написання книжки на двісті сторінок їм треба щонайменше два роки і двадцять дев’ять тисяч двісті цигарок. І проста арифметика підказує, що тільки на куриво вони витрачають більшу суму, ніж та, яку отримають за книжку. Не дарма казав мені мій друг-письменник: «Усі видавці, дистриб’ютори і книготорговці — багаті, а всі письменники — бідні».

Ця проблема є ще критичнішою в слаборозвинутих країнах, де торгівля книжками є менш інтенсивною, однак вона не є винятково їхньою. В Сполучених Штатах, котрі є раєм для успішних письменників, на кожного автора, який в мить ока стає багатим завдяки лотереї кишенькових видань, припадають сотні непоганих письменників, приречених на довічне ув’язнення під крижаними краплями десяти відсотків. Останнім вражаючим випадком умотивованого збагачення в Сполучених Штатах є романіст Трумен Капоте з його книжкою «З холодним серцем», яка за перші тижні принесла йому півмільйона доларів