Скандал сторіччя. Тексти для газет і журналів (1950–1984) - Габріель Гарсія Маркес

Дорогою на роботу Самуель Буркарт вітався з сусідкою, яка від восьмої ранку всідалася в саду поливати траву. Одного разу він заговорив із нею про необхідність економити воду. Вона, загорнута в шовковий халат у червоні квіти, стенула плечима. «Це газетні небилиці, аби посіяти страх, — відповіла. — Поки буде вода, я поливатиму свої квіти». Німець подумав, що треба заявити в поліцію, як він би зробив у своїй країні, але не зважився, бо думав, що менталітет венесуельців цілком інакший, ніж у нього. Він завжди звертав увагу на те, що венесуельські монети — єдині, на яких не написано їхньої вартості, і думав, що це може бути результатом логіки, яка недоступна німцеві. Він упевнився в цьому, коли помітив, що деякі публічні фонтани продовжують працювати після того, як газети у квітні повідомили, що запаси води кожні двадцять чотири години зменшуються на 150 тисяч кубічних метрів. Ще через тиждень повідомили, що у верхів’ях річки Туй, основного водного джерела Каракаса, викликають штучні зливи, і це породило у влади певний ентузіазм. Але наприкінці квітня дощу не було. Бідні квартали лишилися без води. У фешенебельних кварталах подачу води скоротили до одної години на день. У себе в офісі, оскільки не мав що робити, Самуель Буркарт, застосувавши логарифмічну лінійку, визначив, що коли все і далі так буде йти, то води вистачить до 22 травня. Він помилився, можливо, через похибку в опублікованих газетами даних. Наприкінці травня подача води і залишалась обмеженою, але деякі господині дому вперто поливали свої насадження. Навіть в саду, схованому серед кущів, він бачив крихітний водотриск, відкритий в годину, коли подавалась вода. В будинку, де він жив, одна пані вихвалялася тим, що попри все не відмовилася від своєї щоденної ванни. Щоранку вона набирала воду у всі наявні посудини. Зараз, невпору, попри те, що про неї оголосили завчасу, ця новина гриміла на всіх газетних шпальтах. Запасів у Ла-Маріпоса лишилось на двадцять чотири години. Буркарт, який мав комплекс щоденного гоління, не міг навіть почистити зуби. Він подався в офіс з думкою, що, можливо, у жоден момент війни, чи навіть тоді, коли посеред пустелі відступав з Німецьким Африканським корпусом, він не був так наляканий спрагою.

На вулицях миші вмирають від спраги. Влада просить зберігати спокій

Уперше за десять років Буркарт пішов пішки у свій офіс, розташований за два кроки від міністерства зв’язку. Він не наважився скористатись автомобілем, побоюючись, що той перегріється. Не всі мешканці Каракаса були такими передбачливими. На першій же бензозаправці, він побачив чергу автомобілів і групу галасливих водіїв, що сварилися з її власником. Вони заповнили свої баки бензином у сподіванні, що їх забезпечать водою, як в нормальні часи. Але годі було щось вдіяти. Води для автомобілів попросту не було. Проспект Урданети було не впізнати: не більш ніж десять авт о дев’ятій ранку. Посеред вулиці стояли перегріті автомобілі, покинуті їхніми власниками. Бари і ресторани не відчинилися. Вони повісили на металевих шторах оголошення: «Зачинено через відсутність води». Того ранку оголосили, що автобуси виходитимуть на маршрути в години найбільшого скупчення людей. На зупинках від сьомої ранку стояли черги, розтягнуті на кілька кварталів. Решта проспекту з його тротуарами виглядала нормально, але в будівлях не працювали: всі сиділи у вікнах. Буркарт запитав одного колегу по офісу, венесуельця, що всі ці люди роблять у вікнах, і той відповів:

— Дивляться, як бракує води.

О дванадцятій на Каракас обрушилась спека. Лише тоді почалося занепокоєння. Увесь ранок вантажівки НІКГ, здатні перевозити до 20 тисяч літрів, доставляли воду у фешенебельні квартали. Разом з вантажівками-цистернами нафтових компаній в наявності було 300 транспортних засобів для перевезення води в столицю. За офіційними підрахунками, кожен з них міг зробити до семи поїздок на день. Але на заваді проекту стала непередбачена перешкода: під’їзні шляхи були запруджені з десятої ранку. Спрагле населення, передусім у бідних кварталах, накинулося на цистерни, тож довелося втрутитись поліції, аби відновити порядок. Мешканці пагорбів, зневірені, впевнені, що вантажівки не зможуть доїхати до їхніх домів, спустились униз у пошуках води. Фургонам з університетськими командами, оснащеним гучномовцями, вдалося запобігти паніці. О 12:30 глава уряду по національному радіо, єдиній радіостанції, програми якої не були обмежені, у чотирихвилинній промові попросив населення зберігати спокій. Потім дуже коротко виступили політичні керівники, голова Університетського фронту і голова Патріотичної ради. Буркарт, який п’ять місяців тому був очевидцем народної революції проти Переса Хіменеса, з досвіду знав: населення Каракаса страшенно дисципліноване. Особливо воно сприйнятливе до координованих кампаній радіо, преси, телебачення і відозв. У нього не було ані найменшого сумніву, що це населення знатиме, як реагувати і на цю надзвичайну ситуацію. Тому єдине, що його непокоїло тієї миті, була спрага. Він спустився сходами старого будинку, де розміщувався його офіс, і у вбиральні побачив дохлу мишу. Він не надав їй жодного значення. Але того вечора, коли він вийшов на балкон свого помешкання, щоб випити прохолодний напій після того, як спожив літр води, який йому достачила вантажівка-цистерна, що проїздила повз його дім о другій, на площі Естрелья він побачив якусь веремію. Зіваки споглядали жахливе видовище: з усіх домів виповзали ошалілі від спраги тварини. Коти, пси, миші виходили на вулицю, шукаючи полегкості для своїх пересохлих горлянок. Того вечора, о десятій, запровадили комендантську годину. У безголоссі жаркої ночі чувся тільки шум сміттєвозів, що виконували незвиклу роботу: спочатку на вулицях, а потім всередині будинків вони прибирали трупи померлих від спраги тварин.

Утікаючи в Лос-Текес, юрба вмирає від сонячного удару

Через сорок вісім годин після того, як посуха дійшла своєї кульмінаційної точки, місто було повністю паралізоване. Уряд Сполучених Штатів прислав з Панами обоз літаків, завантажених бочками з водою. Венесуельські військово-повітряні сили і комерційні компанії, що працюють в країні, замінили свою звичну діяльність позаплановою роботою з транспортування води. Аеродроми Майкетія і Ла-Карлота були зачинені для міжнародного руху і призначались виключно для цієї екстреної операції. Та коли вдалось організувати міську роздачу, 30 відсотків привезеної води через пекельну спеку випарувались. 7 червня у Лас-Мерседес і Сабана-Ґранде поліція затримала кілька піратських вантажівок, які приїхали підпільно продавати літр води аж за 20 боліварів. У Сан-Аґустін-дель-Сур мешканці помітили інші дві піратські вантажівки і, дотримуючись взірцевого порядку, розподілили їхній вміст поміж дітьми. Завдяки дисципліні і почуттю солідарності людей вночі 8 червня не було зареєстровано жодного постраждалого від спраги. Та вже надвечір вулиці міста заповнив різкий