Любомир Гузар. Хочу бути Людиною - Катерина Щоткіна

декларації про бажання взаємного прощення і примирення. Вони казали: дивіться, німці і французи, два народи, які багато між собою воювали, дійшли до розуму і стали державними приятелями. Але важливіше, що після Вселенського собору примирилися польська і німецька церкви. Це був гарний жест — простили і просили прощення. Між українцями й поляками також були дуже прикрі моменти в історії. Я був присутній при тій зустрічі. А коли вже був при уряді (десь у 2002—2003 роках), відвідував кардинала Глемпа і сказав: „Пригадуєте?“ — „Так, — каже, — пригадую“. Але ж люди про це не знають. В Україні на той час був комуністичний режим — звідки тут мали знати про той акт примирення? Та навіть і в Польщі не знають. І ми з ним вирішили продовжувати ту роботу. Нам тоді багато вдалося досягнути. Але пізніше якось усе те трохи занехаяли. І я дуже жалкую, що ми того не продовжували. Декларації були зроблені, бо ми відчували, що як духовні люди повинні подбати, аби між нашими народами був справжній щирий мир. Але не довели того до кінця. Я тепер кажу всім, щоби думали, що з тим робити. Наші народи багато пережили, завдали один одному кривди. Навіть для Східної Європи в цілому це потрібно зробити, аби був справжній щирий мир між поляками та українцями. Як таке буде, у Європі також буде мир».

Для УГКЦ примирення з поляками було глибокою внутрішньою потребою — потребою примиритися з власним минулим. Відносини між поляками-католиками й українцями на цих землях не вичерпуються «м’ясорубкою» ХХ століття, усе почалося кількома століттями раніше. Примиритися з власним минулим, залікувати рани й подолати образи — необхідна умова для того, щоб рухатися далі, не повертаючись постійно до минулого, яке болить і не відпускає. «Минуле залишаємо Богові», — пише Блаженніший у своєму програмному зверненні до вірних «Один Божий народ у краї на Київських горах». Покаяння й прощення — той шлях, який, на переконання церк­ви, дає нам можливість жити далі, іти вперед, скинувши з плечей тягар провини й образи. Проект єдиної Київської церкви, за великим рахунком, також був проектом примирення і «входження у сопричастя» для українських церков, кожна з яких була замкнена і почасти поневолена власною історією з її хворобливими сторінками і неоплаченими рахунками.

«Людина миру» Любомир Гузар зазвичай закликав до мирних способів вирішення спірних питань. Йому подобалися Майдани в першу чергу тим, що вони сповідували саме мирний протест. Під час Революції гідності, вже ставши емеритом, Любомир Гузар разом із групою «Першого грудня» готовий був вступити в переговори й виступити посередником між владою та Майданом. Але, попри переконання, він ніколи не вимагав «миру за всяку ціну». Коли він побачив по той бік столу переговорів людей, занадто несамостійних, аби на щось зважитися, людей, які не хочуть шукати іншого виходу з кризи, крім «перемоги за будь-яку ціну», Блаженніший відмовився від миротворчих місій. «Нема з ким говорити», — ось і все, що зронив, коментуючи цю зустріч Любомир Гузар. Попри лапідарність, ці слова надали ситуації неймовірної кришталевої ясності. «Нема з ким говорити» в устах «людини миру», здатної говорити з ким завгодно, пролунало як вирок.

Коли почалася війна, патріарх-емерит викликав черговий обвал критики за відмову від лицемірно-миротворчої риторики. На його думку, якщо війна — нема ради, треба захищатися. Людина, що бачила війну, пережила на власному досвіді, назавжди залишиться її палким противником. Але агресія позбавляє вибору. Лишається тільки діяти.

До питання примирення у цій війні Гузар (несподівано для багатьох і на радість критиків) підійшов досить скептично. Екс-президент Леонід Кравчук запрошував Блаженнішого підтримати ініціативу примирення, але кардинал так і не приєднався до неї. «Я подивився й побачив, що щось воно не йде», — так він прокоментував своє рішення. Навколо цієї війни й примирення, на його думку, ви­явилося занадто багато підмін понять, прямої брехні й маніпуляцій, які перетворюють будь-які благі наміри на повну протилежність.

«Вони обіцяють нас любити, якщо ми станемо такими, як вони хочуть. Це не є правдиве прагнення миру. Мир мусить бути принциповим: ми хочемо миру, а вже тоді говоримо про умови. А не навпаки: спочатку ставимо умови, а якщо ми їх виконаємо, то тоді вони, може, погодяться. Виглядає, що це ми хочемо, ми випрошуємо в них мир, а вони його насправді не хочуть. Максимально, що можна зробити за таких умов, коли одна сторона проти замирення, — це укласти угоду про припинення бойових дій. Але не треба називати це миром. Бо то не мир, то сміх. Як на мене, наші справи виглядають досить погано: про примирення, прагнення миру говоримо ми тут. А ті, хто воює по той бік, не мають на меті жодного миру».

Небажання борсатися в словах, які не відповідають своєму значенню, небажання засмічувати зір відтінками сірого до повної втрати межі між чорним і білим, світлим і темним — мінімальна вимога душевної чистоти, від якої не варто відмовлятися за будь-яку ціну, бо вже ніколи не зможеш її повернути.

* * *

Коли В’ячеслава Брюховецького, одного з учасників групи «Першого грудня», у розмові хтось називає «моральним авторитетом», він напівжартома відповідає, що краще б йому бути кримінальним авторитетом — тоді хоч гроші водилися б. Жарт цей містить частку правди. Для пострадянської людини слово «авторитет» має довгий флер асоціацій — переважно, негативних. Це завжди фігура влади, а про владу ми ніколи не думали добре. Можливо, через те у слові «авторитет» нам відразу чується «авторитаризм».

«Авторитет» у найм’якішому, «знешкодженому» розумінні — це експерт. Він обмежується вузьким професійним полем, за межами якого сили не має. І «начальницький», і кримінальний авторитет передбачає владу, виявлену в насильстві. Цю взаємозумовленість влади й насильства ми звично позначаємо словом «авторитет». Сама любов публіки до тюремної романтики, шансону заснована на звичці до такого роду насильства і підсвідомому його схваленні. Змінити владу партійного циніка-бюрократа на специфічну «справедливість» авторитетного кримінальника — те саме, що втекти з-під влади мерзотника-шерифа з Ноттингема у ліс до Робіна Гуда. Відчувши, що рука партноменклатури знесилилася, ми тут-таки «перестрибнули» з-під неї під іншу «сильну руку», яка, як нам здавалося, забезпечувала нехай специфічний, але все ж таки «порядок». Тому важко переоцінити вплив Любомира Гузара, який укотре показав, що «може бути інакше». Його авторитет здається багатьом чимось надприроднім саме тому, що він позбавлений навіть натяку на насильство. З точки зору нашого суспільного досвіду, його авторитет є парадоксальним: до Гузара дослухаються саме тому, що його інтонація виключає безумовне підкорення. Слухач або співрозмовник сам обирає, із чим йому погоджуватися, а з чим ні. В особі патріарха авторитет не пригнічує. Навіть найбільш розлога й широка промова, проповідь чи послання не сприймається як наказ або інструкція — це завжди запрошення. В ідеалі — запрошення до дії.

Сам Гузар слово «авторитет» сприймає без сумнівних пострадянських конотацій, але його місце в сучасному світі розцінює як доволі скромне. На його думку, у наш час авторитетів немає. «У світі нема сьогодні великих постатей: мислителів, філософів, митців… Нема людського авторитету, який би заохочував людей думати над розв’язанням різних проблем — говоримо, радимося, вирішуємо… Бо ми бідні. Колись писали великі опери, а тепер не пишуть. Були часи, коли виходили видатні романи, нині ж цього немає. Є цікаві книжки, але великих немає. Просто нам так випало. В історії кожної цивілізації можна простежити такі хвилі. За триста років до Христа в Греції був період великих філософів, який через деякий час закінчився. У XVIII столітті в Західній Європі були великі богослови, а сьогодні нема. Сімдесят