Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Дивно: чим тільки не пожертвуєш, аби побачити на власні очі, скажімо, битву в Тевтобурзькому лісі або облогу Єрусалиму. Але думка про те, що ми самі проживаємо події, які, може, трапляються раз на тисячу років, нас майже не турбує. І все ж час від часу ми мали віддаватися цій думці, аби за межами болю, втоми та нудьги підкорятися стрижню, що невід’ємний від нашого життя. Здається дивовижним, що історія може існувати — якщо знати, як завзято людина чинить спротив вимогам часу.
На другий день, який ми відбували на головній лінії оборони, я на кілька годин залишив замість себе заступника, щоби прогулятися до села Пюісьє. Надворі було свіжо й тепло. Я взяв із собою лише протигаз та тростину і змінив сталевий шолом на легкий кашкет. Знову я проходив шляхом Пюісьє, тільки цього разу в протилежному напрямку, і коли обірвана жива огорожа на півшляху забезпечила укриття, покинув хід сполучення якомога швидше, щоб пройтися навпростець та оглянути місцевість згори.
Все було тихо, лишень у небі впродовж якогось часу один літак наздоганяв інший, оточений хмарами шрапнелі. Я пройшов далі перекопаною польовою стежкою, яку перетинала траншея, що вела через село. Коли ми покидали цей край після великої битві на Соммі, тут не залишалося ані колосочка; широчезне поле бою було голим, як клаптик Сахари. Але коли нескінченні гранати вирвали та випалили кожен корінець, життя досі зберігалося в землі, у мільйонах насінин, та невдовзі відновилося на добре зораному ґрунті. Коли згодом великий весняний наступ 1918-го знов зупинився в цьому краї, робота знарядь почалася наново; спочатку рідко, потім дедалі частіше вони залишали свої коричневі палючі рубці на зеленому килимі. На те, що це відбувалося саме тут, вказували лічені розтрощені автомобілі, рештки яких були розкидані навколо, та вкриті вапняком конячі трупи, що вже почали розкладатися. Це була смілива ідея, знову повести наступ через цю пустелю, адже бездоріжні, всіяні окопами та дротяними загорожами смуги землі слугували оборонцям потужними твердинями.
Такий самий вигляд мало і село. На узбіччях лежали покинуті лафети, чиї залізні деталі були зрешечені та погнуті, купи порожніх ящиків з-під боєприпасів, прострілені шоломи, згорілі гвинтівки, порвані рюкзаки — всі відходи великого наступу, чий залізний кулак зупинився тут; купи сміття, які змагалися з руїнами будинків, перегороджуючи вузькі вулиці. Скрізь валялися на додачу непотрібні предмети з мирного життя: плуг, розбита супниця або дерев’яна ікона, з якої дощі вже змили позолоту. Снаряди розтрощили червону цеглу дороги, а інші випалили на низьких залишках стін чорні та сірчано-жовті знаки вогню.
Перебувати самому серед цих руїн — це справляло гнітюче враження. Щоб потрапити до саду, я забрався на купу каміння, яка була колишнім маєтком, і дуже обережно спустився вниз — через глибокий колодязь, провалля якого не було видно через зарослі та розбиті, ніби зрізані краї. Мабуть, дехто вже відчував тут, як земля йде з-під ніг, та тонув або, з переламаними кістками, ставав кормом для щурів, які завжди метушаться в таких місцях.
Самотність садку, який, мов зачарований, стояв на спеці, мала більш приязний вигляд. Коли людські помешкання порожніють, невдовзі в них вселяється жах і з них починає тхнути, немов із відкритих могил. У подорожнього, який минає їх, завжди закрадається відчуття, ніби тут було знищено радість, яка ніколи вже не розквітне.
Натомість Мати-Земля зі страшною силою завжди тріумфує над нашими зусиллями. Що означає для неї, яка розсипає десять тисяч насінин, з яких, можливо, проросте лиш одне-єдине, що означає для неї людина та її дрібні руйнування? Ось грушеве дерево, в яке влучив снаряд і розламав стовбур, але з обрубка вже проростає оберемок молодих пагонів. Вітри переплітали сухі гілки крони, прикрашені діадемою білих чашечок. Посеред городу прорізалася глибока вирва; її наполовину наповнила вода, в якій життя вже знову пустило коріння життя у вигляді водоростей та цілого війська мотилів-стрибунів. А туди, де ще зберігся міцний садовий ґрунт, проникли дикі рослини, які вели свою відчайдушну боротьбу за простір і світло. Чортополох, чиє листя немов вилито з металу, товста кульбаба й календула — всі вони буяли силою та вбили заледве не всі ніжні садові рослини. Подекуди росла капуста; вона знову набрала своєї старої форми та підіймалася вгору міцним паростком. Кущ троянд визирав із трави, заввишки з людський зріст; зусилля вирватися з цього сплетіння переповнювали його настільки, що на ньому залишилося лиш кілька майже безлистих квіток. І він теж, який ріс на своєму місці, доглянутий та безтурботний, раптово зіткнувся із загрозою для життя. Добре, що за мистецтвом народжувати пишні квіти він не втратив свою первісну силу. Виростити квіти він зможе ще багато разів, але якщо в часи, такі як ці, він дозволить себе розчавити, це вже буде назавжди.
Всюди я бачив, як рослини займають простір. Вони проростали зі старих вирв; ромашка, смородина та жовтофіоль садова сховалися в залишках стін; крізь гори руїн проривалася кропива, і кам’яні плити садових доріжок тонули під золотисто-коричневим мохом. І я подумав, що якби цю жагу до життя і зростання ми могли би сприймати на слух, тут стояв би такий галас, який мав би заглушити шум будь-якої битви людей.
Коли згодом я пройшов у круглий прохід, пробитий у стіні гранатою, я знову опинився ніби в іншому світі. Це був погост, на який спустошення зійшло, мов Страшний суд.
Могильні камені були розколоті, чавунні хрести розламані, мідні плити, на яких стояли імена та набожні вислови, проколоті уламками шрапнелі та скатані, як листя. Важкі кам’яні плити над спадковим похованням, із гербами та девізами, тепер міць снарядів вирвала з їхнього оточення та розколола прямо по центру; у склепі, який вони покривали, лежали розкидані рештки металевих трун та пошматованих вінків із чорної проволоки. Посередині, біля статуетки янгола, підіймався темний конічний кипарис, який на диво добре зберігся. Ряди дитячих поховань були ніби розриті лапами хижаків, порцелянові лампади, виставлені
