Вогонь і кров - Ернст Юнгер
Це вже доведений факт, що людина може витерпіти більше, ніж вважалося раніше, і що її можливості та сила спротиву лише примножилися в цьому протистоянні. Дедалі важче стає підступитися до супротивника; це вимагає такої підготовки, що межує з чаклунством. Блискавичне захоплення паралізованого вогнем неприятеля нагадує смертельний трюк, який вдається тільки найсміливішим та найбільш впевненим. Можна навіть сказати, що в цій боротьбі, де сходяться цілі армії та величезна кількість знарядь, починає проявлятися інша, вища форма війни: боротьба двадцяти чоловіків, які з-поміж десятків тисяч постали з землі та вогню і тепер здатні, в найпростішому та в найглибшому сенсі, на вирішальний удар, під час якого сходишся з ворогом лицем до лиця.
Як я й уявляв, я знайшов у Форбеку одну з тих людей, які тут, дякувати Богу, трапляються не рідко. Мало слів, міцний кулак і відкрите серце. Так мала виглядати порода русявих, зухвалих та добродушних ландскнехтів, які під командуванням Фрундсберга[12] вривалися в італійські землі та біля Павії добряче дали перцю швейцарцям: пекельні рубаки та чесні малі водночас. У них у кістках грає життєва сила, яка змушує їх рубати й колоти за те, що вони вважають правильним, і яка справді діє, як свіже повітря, коли життя минає і згасає. Коли зустрічаєш їх, то досить скоро відчуваєш, як заразився їхнім здоровим сміхом.
Форбек, який зранку отримав велику посилку, саме сидів за сніданком, до якого я не відмовився приєднатися. Також він дістав із висіченої в стіні ніші пляшку та коробку з сигарами, так що година, яку я провів у нього в гостях, була справді приємною. Я помітив, що переді мною чоловік, на якому одному тримається ця позиція. Він розповів мені, що йому ще жодного разу не довелося застосовувати до своїх людей гасло: «Покажете мені спини — і я покажу вам зуби», бо всі вони проявили себе якнайкраще, але я був певен, що він справді міг би це зробити.
Звичайно, я спитав у нього про його пригоду, про яку почув від фенріха, і він розповів, що разом із командиром взводу, лейтенантом Кастнером, та ще одним товаришем, декілька днів тому вони справді прокралися до англійських окопів. Для цього вони обрали обідню годину — це міг зробити тільки той, хто добре знає вкриту вирвами нічийну землю та настрій вартових, які в цей час, приспані спекою, зазвичай лежать, притулившись до бруствера, і думають про що завгодно, крім мертвого, мерехтливого поля, яке тижнями маячить у них перед очима, завжди однаково безлюдне. Так що ідея використати одного разу цей час загальної млявості для того, щоб підкрастися ближче, насправді витала в повітрі. Але вона є настільки ж зухвалою, наскільки простою, і тому втілюється в життя вкрай рідко.
Полювання проти світлого дня вдалося на славу; непоміченими вони прокралися в англійську траншею та сховалися в порослому травою відгалуженні. Незабаром повз пройшов один-єдиний англієць, мабуть, із переднього поста. Щойно вони приготувалися накинутися та повалити його, він — чи то через якийсь дрібний звук, чи то просто відчув, що щось нечисто, — раптово обернувся, побачив їх і майже одразу ж кинув у їхній бік гранату. Хоча Форбек тієї ж миті пострілом із пістолета відправив його до праотців, граната, яка розірвалася, порушила тишу в усьому плетиві траншей, які заворушилися, неначе сполоханий бджолиний вулик. Якщо вони хотіли вибратися звідти живими, то мусили використати момент переполоху, щоби якнайшвидше повернутися до своїх позицій на краю лісу.
Можна уявити собі здивування, коли раптово троє чоловік у повний зріст з’явилися в полі, на якому весь час панує тільки смерть. Це була крупна дичина і, мабуть, лише завдяки цьому здивуванню їх не взяли на приціл тієї ж секунди. Цього разу їм вдалося повернутися назад до того, як запрацювали кулемети й засвистіли кулі гвинтівок. Тільки Кастнеру, коли він застрибував до свого окопу на краю Переліску, куля прорізала кітель на грудях та пробила лівий сосок. Про це досить екзотичне поранення сам постраждалий, худорлявий філолог, який теж сидів за столом, розповідав у тому ж сухому тоні, у якому він, мабуть, раніше коментував Лівія на своїй аспірантурі.
Про такі авантюри говорити справді цікаво, і я теж завжди слухаю такі розповіді з задоволенням, але я помітив, що одну річ ніколи не вдається висловити достатньо ясно: мить, коли в бою бачиш іншу людину впритул. Усе тіло пронизує тремтіння, яке не можна порівняти з жодним іншим відчуттям. Ще наші найдавніші пращури, які боролися проти гігантських тварин, мали зауважити, що людина все ж є ворогом зовсім іншого ґатунку, і для нас, які звикли цілими тижнями триматися посеред цього пекла, така зустріч до сих пір означає найкраще випробування сили. Тут також вперше стає очевидним занепад мистецтва війни: якщо солдати ще можуть вести бій із використанням машин, то витримати протистояння людини з людиною їм уже не під силу. Адже в бою перемагає не машина, але людина, яка її використовує, — і це дуже суттєва відмінність.
Задоволений своєю прогулянкою, яку майже не потурбував обстріл, я прогулявся шляхом Пюісьє назад до головної лінії оборони. Я знав, що цим хлопцям із передових постів завжди залюбки прийду на допомогу, якщо тільки вона знадобиться.
Головна лінія оборони
Сьогодні я помітив дивний контраст — контраст між надзвичайним ландшафтом, у якому ми живемо та який ніколи не повторюється вдруге, та між наростаючою нудьгою, яка нами заволоділа. Із початком війни кожен із нас мав відчуття, що побачить на свої очі все, про що до того тільки читав у романах, де описувалася майбутня світова
