На зарослих стежках - Батіг Гамсун

— Ти знай вивішуєш бабське манаття, — сказав Пат і додав: — Свиня.

— Тебе дратує бабське манаття? — спитав Клейст.

— Дратує, — відповів Пат.

— Ха-ха-ха, — гучно зареготав австрієць.

Утім Пат був зовсім не здатен захищати своє, він просто стояв, і в нього тремтіли губи. Та за якусь мить він грізним голосом прогримів своєму недругові погрозу: мовляв, він буде мститися, цебто, напише про весь цей безлад своїй родині в Ірин, заявив він, а його родина дворянського походження.

Патові слова не справили великого враження на Клейста, він мовби отетерів, потім похитав головою і пішов.

— Тобі треба переїхати, — сказав я Патові. — Ти ж бачиш, що нічого з цього не вийде.

— Я не переїду, — відрубав Пат.

Атож, звичайно, ні, він ще не повністю здурів, не зовсім утратив глузд! Мені було страшенно прикро за нього, і я йому про це сказав. Хіба можна було збагнути нову грань Патової душі? Я помічав тільки його смішне відчайдушне кохання, а дворянство... що то, власне, таке? Може, в Ірландії воно означало щось гарне, але я не знав, що саме. Я посміявся з Патового кохання до тієї зграбненької доньки фермерів, через яку він просто божеволів.

— Я за неї голову покладу, — випалив він.

Це було занадто.

— Але ж ти дворянин, — сказав я навмання.

— Я не дворянин, це моя мати дворянка, — пояснив Пат.

Він вийняв із кишені листа й показав мені зворотній бік конверта, де стояв штемпель із якимось зображенням у зеленій емалі. Пат назвав його дворянським гербом, — як не глянь, а для мене в тому було щось марнославне. Оскільки я нічого не розумів, то мусив мовчати, хоч трохи спантеличився. Але щодо його двох верхових коней я все-таки пустив шпильку.

Він відповів:

— Любий Нуте, ти нічого не тямиш у таких речах. У нас є маєток, то чому б мені не мати двох верхових коней?

Тепер я ще більше втратив будь-яке розуміння.

Але відтоді Пат цілі дні проводив на горищі, визираючи у вікно, і не зводив погляду з випраного манаття, що висіло на пустищі. Він геть сказився, ревнощі їли його, як іржа, і, здавалось, це ніколи не минеться. Я сміявся з нього, але йому було однаковісінько. Він лукаво поблискував очима, мовляв, його ніхто не пошиє в дурні, нехай там з’явиться ще більше жіночого манаття, від нього ніщо не сховається.

Дурень набитий.

Це тяглося доти, доки пекар Клейст навчав молоденьку Бриджит свого ремесла, але одного дня він заявив, що вона вже все вміє і сама може пекти тістечка для своєї кондитерської. Отоді все й закінчилося.

Виявилося, цей немолодий, великодушний пекар Клейст із Відня був не якийсь там підступний ловелас, а майстер свого діла, до того ж він пишався своєю старанною ученицею. А ще виявилося, що його не цікавили ті десять доларів, які йому належало брати за науку, навпаки — він навідріз відмовився від них. У нього в місті була власна непогана крамниця, з якої він чудово жив. І тепер, коли збігло чимало тижнів і місяців, пекар Клейст із головою поринув у свої щоденні клопоти, мовби нічого й не було.

Але з Патом сталися великі зміни: він більше не кохав Бриджит. Як то було дивно! О, просто дуже дивно: він більше не кохав Бриджит!

Він — той, що так мордувався, що був уражений у саме серце і ще недавно ладен був за неї померти, — як можна було це розуміти? А дуже просто: йому більше не було до кого і не було до чого її ревнувати, ніщо не ятрило йому душу, його запал вивітрився, його шаленство минулося.

Сердешний Пат, він схуд і змарнів, оскільки не мав часу поїсти, його вахта біля вікна на горищі не давала йому змоги кудись відлучатися, але він за короткий час оговтався, звів голову й випростався. Патові це вдалося.

Ми разом подалися в кондитерську. Пат нічого не казав, нам подали шоколад і тістечка, за що ми заплатили. Патове кохання згасло, натомість він став натякати, що йому повинні заплатити. Мати й дочка страшенно здивувались. Він дуже змінився, таким вони Пата не знали.

Заплатити? Он як. За роботу? Що ж. А може, він перебереться до них жити, в одну з тих кімнатин, які він облаштував нагорі?

Пат похитав головою.

Гаразд, але навіщо він тоді їх там натулив?

— Мені потрібні мої гроші, — заявив Пат. — Я їду в Вайомінґ.

Як же їм не хотілося йому платити! Бриджит, мабуть, пручалася найбільше, вона була так розбещена приятельським ставленням до неї пекаря Клейста, що стала пащекувати.

Я розгнівався на неї, подумаєш, грамотійка! Тепер походжає собі по місту в модних сукенках, а тоді, як продавали батьківську хату, навіть не засмутилася. Ні, недобра вона людина.

— Якось я проходив повз Ларсенову майстерню, — сказав я. — Твоя масничка досі там стоїть.

— Що-що?

— Твоя масничка. Ти її не забрала.

— Мені вже ніколи... моя масничка... мені вона не знадобиться... можеш її забрати, Нуте. Ха-ха-ха.

— Ти ж мені щось даси за те, що я сходжу по неї? — спитав я.

— Цить, Бриджит, — мовила мати.

— Мені за роботу належить 240 доларів, — заявив Пат.

Мати й дочка сплеснули руками. Ми довідаємося, скільки платять за таку роботу, сказали вони, але присоромили Пата. О, вони знали, що казати, бо на все те піде купа часу, а йому потрібні були гроші. Зрештою він таки згодився на половину суми, аби тільки отримати гроші на руки.

— Шахрайки! — сказав Пат.

Я принаймні був дуже задоволений тим, що він позбувся Бриджит, і ми знов заходилися обговорювати своє майбутнє. Наближалася весна, і нас тягло вернутися додому. Щодо мене, то я мав намір звільнитися з крамниці, я жив тут третій рік, але платня була така мізерна, що ні на що не вистачало. Тепер я надумав податися на захід, у прерії, там мене будуть годувати, і я не витрачатиму ні гроша.

— З цього також нічого доброго не вийде, — сказав Пат. — Я поїду в Вайомінґ.

— А що ти там робитимеш?

— Там і побачу. Я можу продати ферму, ти ж знаєш.

— Яку ферму?

— Ту, де я працював.

— Як це продати? Хіба то твоя ферма?