Любомир Гузар. Хочу бути Людиною - Катерина Щоткіна

«Було кілька фігур в ієрархії УГКЦ, які продемонстрували, що незагрожена ідентичність — ліки від агресії, — пояснює Мирослав Маринович. — Агресія з’являється тоді, коли людина або невпевнена у своїй ідентичності, або це „неофіт“, для якого все навколо містить загрозу. Юнаком я обстоював свою ідентичність у Києві — це був „вічний бій“, адреналін. А тепер я не потребую цієї агресії. Я впевнений у своїй ідентичності. А ще почала змінюватися формула доб­ра народу. Спочатку ми мали відродження націоналізму, а концепція добра нації — це принцип „доданої вартості“, коли нема переможців і переможених, коли від співпраці виграють усі. Тепер прийшла думка, що мир у державі є благом для народу. Ми розуміємо, що всі виграємо від миру, від можливості щось будувати разом. Якщо говорити про масову українську свідомість (не окремі маргінальні групи, а саме настрої мас), ми почали усвідомлювати, що мир іде нам на користь. А на тлі цієї думки постають фігури, які уособлюють цю лінію миру та спільності».

У цьому, можливо, і полягає сила і легендарна сміливість Гузара: він добре знає, «на чому стоїть». Саме тому в його пропозиціях не знаходиш ані найменшої загрози. «Людина миру» Любомир Гузар кожною своєю появою знімав підозри і напругу — спочатку в Києві, а там і все далі на Сході. Він невтомно подорожував Україною, повторюючи в цьому патріарха Йосифа, який своїми пересуваннями «зшивав» розсіяну по цілій планеті церкву, відображаючи в українській мініатюрі невпинне пересування світом папи-мандрівника Войтили. Власне, його поява знімала настороженість і ворожість, їм на зміну приходили безтурботність і надія.

Проект київської церковної єдності був пропозицією, що долала принцип «нульової суми». Від цього мали виграти всі: і УГКЦ, і православні церкви (незалежно від пат­ріархійної приналежності), і ціла країна. Від нього міг виграти весь християнський світ. Для Гузара ідея Київської єдності не була ані «вигадкою», ані оригінальним проектом. Тут проявляється спадкоємність, уміння бути послідовним, працювати на мету, яка була сформульована до тебе, і, можливо, буде реалізована вже після тебе.

Масштаб цього проекту в задумі перевершує суто українські інтереси. У глобальному надзавданні Київської єдності Гузар бачив новий горизонт для УГКЦ. Вона могла стати майданчиком для експерименту й відпрацювання діалогу між Східною і Західною церквами. «Між греко-католиками (під впливом латинської традиції) і православними існують поважні відмінності, що позначається на взаємовідносинах, — говорить він. — Тепер постала велика проблема: як усі ті елементи зібрати, щоб була єдність, — саме єдність, а не „однаковість“. Хоча дехто вважає, що маємо бути всі однакові, від краю до краю. На щастя, це думка не більшості.

До сьогодні, на жаль, на мою скромну думку, не зроб­лено достатньо, щоб створити візію, якою має бути єдність Христової церкви, що зберігала б специфіку кожної помісної Церкви, яка має власну богословську, обрядову традицію, мову, літургіку тощо. Одні наполягають на окремішності, інші на однаковості. Немає якоїсь сконцентрованої праці над тим, щоб показати церкву одною, але у складових частинах різноманітною».

Урешті-решт, для УГКЦ це «справа честі». Слід дати зрозуміти, переконати людей у тому, що унія — це не лайливе слово. Що б не писали в Баламандських угодах[25] і Гаванській декларації, унія — не «історична помилка». Не можна нав’язувати унію, як не можна нав’язувати будь-яку форму єдності, але в ненасильницької формі вона має право на існування. Вона може бути «контактною зоною» і позитивним прикладом співіснування в одній структурі двох традицій, які досі вважалися взаємовиключними і навіть ворожими.

«Цивілізоване вирішення долі Київської церкви може стати справжньою «лабораторією екуменізму», по­збавленого ультимативності й сповненого духом співпраці та партнерства. Гармонійні інклюзивні форми об’єднання Київської церкви (наприклад, у формі єдиного патріархату — наскрізній історичній візії українців ще з ХVІІ століття) завдяки унікальній співпричасній відкритості могли б стати шансом для центрів християнства зустрітися на його терені, щоб врешті-решт знайти нові екуменічні моделі порозуміння», — вважає кардинал Гузар.

Для Римської курії, у якій досі сильні тенденції до неприйняття такого «компромісу», як східна католицька церк-ва, що зберігає свої грецькі традиції, це стало б доказом того, що такі проекти не лише мають право на існування — вони мають оригінальні завдання у католицькій церкві, такі, як практична реалізація ідей ІІ Ватиканського собору й католицького універсалізму. Як необхідний для розвитку екуменічного процесу приклад того, що в католицькій картині світу можливе співіснування «різних і рівних». Причому це позитивний приклад не тільки для церкви, але для всього світу, що глобалізується і часто підміняє ідею глобалізації уніфікацією.

Проект Київської церковної єдності був і залишається, напевно, найдорожчим серцю Блаженнішого Любомира. Це ідея, до якої він, людина похилого віку й обмежених фізичних можливостей, ставши емеритом, постійно повертається у розмовах і публікаціях, немов намагається пояснити те, чого ми ще не зрозуміли чи до чого не були готові тоді, коли він уперше її виголосив. Гузар повторює ці думки, відточує формулювання, аби зробити їх більш прозорими і чіткими, залучити до дискусії найширшу ауди­торію. Він прагне нав’язати нам звичку думати про себе, як про частину великого, глобального проекту, на який несоромно працювати, до якого має сенс докластися, заради якого можна боротися зі своїми травмами.

Єдність церков Київської традиції видавалася — і досі так є — дещо утопічною попри те, що зближення (особливо на тлі драматичних подій останніх років) поступово відбувається. Можливо, грає роль те, що радянська «картина перемоги» як торжества «нульової суми» поступово витісняється з поля суспільної дискусії стратегією win-win[26]. Так, питання «хто буде головним?» досі хвилює тих, хто претендує на владу, але все менше турбує людей. Ці настрої поступово проникають навіть у відносно легко маніпульовані церковні громади. На тлі цих процесів можна припускати, що рано чи пізно проект єдності виявиться затребуваним. Київську єдність можна мислити церковно, а можна ширше: побачити у своєму «положенні між» не гірку долю неприкаяності, непотрібності й «недобуття», але перспективу й виклик. Тому що «між», якщо відкинути «буфер» і «транзит», є місцем контакту. Місцем діалогу, примирення, взаєморозуміння.

Найкраще цю думку, напевно, проілюструвала б маловідома сторінка дуже різних біографій: зустрічі двох великих старців — Блаженнішого митрополита Володимира Сабодана і патріарха Любомира Гузара. За визнанням Гузара, ці рідкісні зустрічі мали суто духовний характер: «Це були зустрічі з духовною Людиною, Божою людиною». Офіційне життя церков, церковна політика минали не завжди гладко, іноді навіть конфліктно, але в особистих зустрічах двох предстоятелів ніколи не було напруги. Коли дві «людини молитви» сходилися разом, політика виявлялася безсилою і зайвою.

Факт цих особистих зустрічей не надто афішувався — переважно через те, що подібні контакти могли бути