Любомир Гузар. Хочу бути Людиною - Катерина Щоткіна

Насправді такий статус-кво багатьох влаштовував, і не тільки політиків, яким було зручно використовувати «церковну карту» у своїх ідеологічних розкладах. Церковні групи так само, як і політичні, звикли «орієнтуватися на свого виборця». Для політиків природно апелювати до «свого» електорату, але церква, здавалося б, прагне бути сіллю землі, однією для всіх, не ділити Божий народ на «своїх» і «чужих». Утім, як виявилося, у нашій традиції церковна політика — це перш за все політика. І в церкві вона така сама, як у світському полі. Цьому немає сенсу ні дивуватися, ні обурюватися: і там, і там діють люди, які закінчували одні й ті самі школи, які належать до одного суспільства, до тієї самої політичної культури.
* * *

Є спокуса вважати, що пропозиція такого роду єдності була передчасною. До цієї думки Україні ще належало дорости, позбувшись дорогою купи хвороб. Коли цю думку тільки озвучили, за свідченням Гузара, вона знайшла розуміння і підтримку в очільників усіх трьох православних гілок Київської церкви. І митрополит Володимир, і патріарх Філарет, і митрополит Мефодій вислухали ці пропозиції прихильно. Вдалося навіть домовитися про контакти між духовенством. Але раптово щось сталося. Ідея зближення українських церков здалася «несвоєчасною» або «шкідливою» комусь, кого це не стосувалося безпосередньо. Втрутилася зовнішня сила — і, швидше за все, не одна. Утім зусилля, спрямовані на зближення, не пропали намарно. Крига поступово танула, відлига триває принаймні між греко-католиками та представниками автокефального крила українського православ’я. На освяченні Патріаршого собору УГКЦ були присутні офіційні особи УПЦ КП — це стало важливим знаком якщо ще не примирення, то, принаймні, прийняття. До цілковитого примирення, не кажучи вже про єдність, шлях ще довгий. На щастя, є ознаки відмови від принципу «нульової суми», а також здогадка про те, що сучасний світ і українські реалії диктують нові умови: протиборство інституцій та ієрархій стає все менш зрозумілим і актуальним, а «горизонтальні» моделі солідарності навпаки — затребувані більше.

Минуло порівняно небагато часу, і приблизно через десять років після публікації «Одного Божого Народу…» на хвилі піднесення і солідарності Революції гідності, на тлі війни ідея церковної єдності заволоділа умами і почала пробиватися в мейнстрим. «Насправді в Україні християнські конфесії східної традиції мають походження від єдиного київського митрополичого кореня, — вважає протоієрей УПЦ МП Георгій Коваленко, ректор Відкритого університету Святої Софії-Премудрості. — Якщо дивитися в історію, то початок греко-католицької ієрархії дав київський митрополит, який прийняв унію з Римом, ієрархія Московського патріархату починається від київського мит­рополита, який переїхав на Схід, ієрархія Української православної церкви веде свою історію від київського митрополита, якого висвятив єрусалимський патріарх на прохання гетьмана Петра Сагайдачного.

Так, ми з одного кореня, але це вже різні гілки на одному стовбурі. Не можна взяти — і просто з’єднати всі гілки в одне дерево. Неможливо застосовувати сьогодні середньовічні чи імперсько-тоталітарні методи — усіх силоміць загнати в одну структуру, а незгодних просто винищити. Треба шукати такий формат єдності, який не знищить нашої унікальності. Треба уникати ідей ексклюзивістських та ізоляціоністських, треба поважати інші традиції. Поважаючи унікальність кожного, можна шукати те, що нас єднатиме. Такий формат існує в політичному просторі — він більш плюральний, тут можливо триматися різних точок зору, належати до різних партій, але бути частиною єдиної політичної системи і патріотом єдиної країни.

Приналежність до єдиного кореня, до єдиного Володимирового хрещення може бути основою єднання. Але необов’язково всіх об’єднувати в одну структуру, бо насправді розділення відбулися: деяким із них роки, а деяким — століття, тож кожен із нащадків може претендувати лише на свою частину, а не на все ціле.

Що нам заважає шукати таких шляхів? Те, що в кожній із конфесій є певні сили, які відмовлять іншим у праві на існування. Всередині кожної конфесії нам треба вибудовувати нове богослов’я, яке б не розпалювало міжконфесійну ворожнечу, а формувало позитивний, добрий погляд на того, хто належить до іншої конфесії. Богословіє любові, поваги і спільного служіння Богові, країні і ближньому».

На думку отця Георгія, ідея єдності носилася в повітрі відразу після Революції гідності. А потім почалася війна, яка радикалізувала настрої. Уточню: не просто «потім», а «саме тому».

* * *

Пропозиція Гузара наче не передбачала необхідності всім вишикуватися й перейти під владу Апостольської столиці, прийняти версію Непорочного зачаття Діви Марії чи католицький варіант філіокве[24]. Цей проект єдності не вимагав відмови від своїх традицій, переконань і, тим більше, доктрин. Радше навпаки.

«Надійний християнський світ в Україні можна забезпечити лише на шляху врахування інтересів кожної із зацікавлених сторін. На користь такого підходу промовляє не тільки євангельська культура, яка вміє побачити силу у слабості, а й досвід сучасної цивілізації у сфері залагодження конфліктів», — пише патріарх ­Любомир у посланні «Один Божий народ у краї на Київських горах». Він знає, про що каже, адже греко-католики самі ходять між Сциллою і Харибдою, зберігаючи свою східну ідентичність, грецьку традицію в лоні переважно латинської церкви. Вони робили це на теренах Польщі, пристрасно прихильної до своєї латинської традиції. Вони зберігали свою самобутність в еміграції під владою римо-католицьких єпископів, які не надто зважали на їхні «особливості» і часто-густо бачили в них чи то рудимент, то чи то взагалі мало не єресь. Греко-католикам добре відомо, як то «бути іншими» — і при тому залишатися в єдності. І це непросто, але, зрештою, можливо, якщо добре знаєш, на чому стоїш сам.

УГКЦ було що запропонувати в загальну скарбничку єдності, примирення та подолання протиріч у критичних умовах «зіткнення культур». Греко-католики пройшли через це, виходячи з підпілля і повертаючись із еміграції. Керівництво УГКЦ на момент входження до Києва мало вже чималий досвід подолання конфліктів, пов’язаних як із радянськими травмами, так і з ідеологічними інтервенціями. Примиривши всередині себе людей, переповнених взаємними образами, вони могли і були готові брати участь у наступному етапі — на рівні цілої країни. Так, серед них було доволі людей, яких цілком задовольняло нормальне життя у власній провінції — географічний або духовній. Ідеї галицького сепаратизму не зникли і час від часу прориваються в ефір. Але провід УГКЦ намагається маргіналізувати ці висловлювання. На чолі церкви стали люди, готові працювати на єдність, і їм принаймні вдалося компенсувати провінційні тенденції частини власної пастви. Це свідчить зокрема про те, що за будь-якого «опору матеріалу», маючи по-різному налаштований народ у власній спільноті, можна ставити далекі цілі й досягати їх. Якщо поводитися мудро. Зрештою, розколів у нас вже досить — може, варто спробувати чогось іншого? Єдина необхідна умова — розуміння всіх потенційних учасників цього проекту, їхня готовність «працювати на результат», щире прагнення будувати спільну справу. Допоки для людей більше важить те, що їх розділяє, ніж те, що їх об’єднує, жодні складні й великі проекти неможливі.

Що було і залишається найскладнішим у всіх об’єднавчих проектах — це притаманна пострадянській свідомості властивість будувати самоідентифікацію на відмінностях. Можливо, саме цей ефект описує Мирослав Маринович, говорячи про проблеми «загроженої