Любомир Гузар. Хочу бути Людиною - Катерина Щоткіна

Росія, — це Україна. Існування окремої України (як і окремої української церкви) забирає в Росії та РПЦ «право первородства». Тому немає в імперській міфології місця ані Україні й українцям, «вигаданим австрійським генштабом», ані УГКЦ — такій самій «вигадці Заходу». Поглинути все це, «возз’єднатися» — це цілком гідна для Російської імперії й історично виправдана мета, бо без цього претензії самої Росії «міліють» відразу на кілька століть і втрачають забагато символічного капіталу. Москві було дуже важливо (і до сьогодні актуальність не втрачено) утримати Київ у своєму виключному і неподільному історичному користуванні. Тому не тільки греко-католики «не мають права» на Київську спадщину, але й сама Україна «не має права» розпоряджатися власною традицією.

Отже, немає нічого дивного в тому, що період виходу УГКЦ з підпілля позначився величезними труднощами у відносинах із РПЦ і її наступницею УПЦ МП. Непросто складалися взаємини і з автокефальним православним рухом. Із подібними труднощами Любомир Гузар стикався ще у США. За його визнанням, бажання присвятити свою наукову роботу екуменічним ідеям Шептицького постало не тільки з дитячого спогаду про те, як він його бачив чи з розповідей старших священиків і мирян, які знали митрополита. До цього його спонукав травматичний до­свід власного спілкування з православними українцями на еміграції.

«У мене були дуже різні досвіди спілкування з православними, — згадує Блаженніший. — Я спілкувався відкрито, коли була нагода, із майбутнім патріархом Мстиславом[23]. Він відвідував нашу громаду на „Союзівці“. То була українська громада, у якій я був парохом. А оскільки там були й православні, я звернувся до Мстислава і просив, аби він прислав священика, який би служив православним на Великдень. Тобто ми спілкувалися і не заважали один одному. Та були й прикрі моменти. Тепер навіть смішно згадувати, а тоді це було дуже неприємно. Ми мали освячувати будівлю — народний дім, відкритий для цілої громади. Ми вирішили, що освячувати мають священики обох конфесій. Але тоді прийшла вказівка: так, нехай освячують і католицький священик, і православний, але кожен окремо. Це було й дивно, і смішно, і прикро — ми мали це робити так, аби навіть по одному коридору не проходити. Усе було дуже по-різному в тих стосунках. Наприклад, я опікувався дитячим табором, він був на території моєї парохії. Я доглядав католицьку молодь, а був священик, який відповідав за православну, і ми дуже гарно спілкувалися між собою. Але якось той священик захворів, і його заступав інший — то він намагався мене не помі­чати, не хтів зі мною говорити».

Це розділення, яке пройшло по самому тілу української церкви, дуже тривожило молодого Гузара. Він бачив у ньому якусь порочність і штучність. Воно могло і мало бути подоланим.

Історичних причин у цього поділу і відчуження багато: деякі з них дуже глибокі, а деякі — дуже свіжі. В основі — те саме горезвісне українське «положення між», що змушує нас протягом усієї історії коливатися між Сходом і Заходом. Ці коливання даються взнаки в найрізноманітніших формах і в найнесподіваніших соціальних групах, у тому числі в церковній історії та сучасності. Берестейська унія, один із таких проявів, — не перший і не останній в історії Київської церкви. Перебування в орбіті Західної Європи — для нас така сама історична даність, як і намагання Москви затвердити свою владу над київськими землями. І церква у цьому процесі грала часом визначальну роль. Москва сперечалася з Константинополем за православну церкву, і це так само ділило Київ на «західний» та «східний» табори протягом століть. На користь єдності з Москвою завжди були спільність походження й військова сила, а на користь єдності із Заходом — духовна спільність із грецьким світом, визначена фактом хрещення й місіонерством, державно-політична єдність із західними країнами, а також закореніла відраза Києва до Орди, надто відчутної в політиці Русі Московської.

Ми не перше покоління мешканців Київської Русі, яке змушене робити вибір між Сходом і Заходом, спостерігати за тим, як пролягають лінії розривів по територіях, родинах, дружніх зв’язках, по людських долях. Ми не перші, хто робить вибір і схиляється на той чи інший бік, наражаючись на нерозуміння і ворожість тих, хто обрав протилежне. Ми просто забули або відкинули досвід тих, хто пройшов через усе це раніше.

Берестейська унія — лише один із таких прикладів. Вона стала свого часу викликом не лише для Московської церкви, яка намагалася поширити духовний вплив на правобережну частину Київської церкви, а й випробуванням для самої Київської церкви — і поділила її. Утім «різність», що стала наслідком історичних процесів, не є вироком: єдність можлива і між різними. Відчуження можна подолати. Необхідність спілкування між церквами київської традиції (до якого б «крила» чи історичної течії вони не належали) безсумнівна, бо й самі церкви, і суспільство в цілому потерпають через церковно-політичні маніпуляції. Проста думка про те, що «разом ми сильніші», доповнюється підозрою, що саме через це будь-які спроби об’єднання наражаються на перешкоди. До того ж, церковне питання — надто зручне знаряддя для політиків, і легко передбачити, що ця «зручність» скінчиться, якщо церкви увійдуть у мирне спілкування.

Ідея такого спілкування не була вигадкою Блаженнішого Любомира. Вона майже така сама за віком, як і Бере­стейська унія. Патріарх часто згадує про своїх попередників: «У ті часи були два славних митрополити Київських — православний Петро Могила і греко-католицький Велямин Рутський. Ті мудрі люди сказали собі: „Треба, щоби Русь із Руссю говорила“. Почали шукати розв’язки і визнали: найкраще було би, якби ми об’єдналися в патріархаті, бо це типова для східної церкви структура. Люди, які мають таке саме богослов’я, таку саму канонічну структуру, духовність, мають об’єднатися. Отже, обидва владики сказали собі: „Працюймо над тим“. Але, на жаль, тоді нічого не вийшло».

* * *

На київських пагорбах Любомир Гузар з’явився не з порожніми руками і не в пошуках «зачіпок» чи якихось виправдань, що дозволяють греко-католикам «бути». Він приїхав із пропозицією одночасно утопічною, амбітною й привабливою — ідеєю єдиної Київської церкви Володимирового хрещення, яка об’єднала б і православну, і католицьку гілки. Це була пропозиція рівного рівним. І в той же час така пропозиція не могла бути сформульована ніким іншим, бо більше ніхто з глав українських церков не мав такої стратегічної широти погляду або, можливо, безкомпромісної сміливості.

Сама ситуація в тогочасній українській церкві викликала стійку асоціацію із ходінням по граблях і порочному колу водночас, і була очевидною необхідність свіжої ідеї, нестандартного ходу, щоб як не вирішити проблему остаточно, то хоча б подивитися на неї з іншої точки зору.

Кожна гілка Київської церкви по-своєму незавершена, кожна орієнтується на певну традицію і відповідає на певний ідеологічний запит. У цьому немає нічого дивного і протиприродного для країни з такою історією і територією, як Україна — прикордонної, перемішаної, вимореної та заново заселеної. Духовно «уніфікувати» це населення під одну з ідеологій або навіть християнських традицій не видається можливим, принаймні на короткій історичній дистанції. Але якщо не можна всіх «зробити однаковими», це зовсім не означає, що всі різні не можуть бути рівні — разом, у єдності. Якщо кожну українську церкву київської традиції, яка претендує на статус «єдино правильної», вважати однією з гілок, разом вони можуть скласти дерево, яке й буде Київською церквою, єдиною у розмаїтті, корінням вростаючи у Володимирове хрещення.

Загалом, оговтавшись від ефекту несподіванки, викликаного пропозицією про єдину Київську церкву Володимирового хрещення, визнали, що ідея цікава. І не тільки в церковному, але й у політичному плані. Крім того, саме на церковному «фронті» нашої країни