Любомир Гузар. Хочу бути Людиною - Катерина Щоткіна

за потрібне. Але одного дня задум переріс себе. Це сталося у тривожні часи акції «Україна без Кучми». Всеукраїнська рада церков та релігійних організацій отримала «на підпис» звернення до громадян, яке засуджувало акції протесту. Релігійні лідери мали підписатися на підтримку влади і наголосити на тому, що оскільки будь-яка «влада від Бога», виступати проти неї — те саме, що виступати проти Всевишнього. Владики, пастори й інші залучені релігійні лідери зітхнули і звично взялися за пера, коли раптом нещодавно обраний Верховний архієпископ УГКЦ Любомир Гузар заявив, що він цього не підпише, бо не погоджується з формулюваннями. Влада дійсно, як і всі інші дари, — від Бога, але це не означає, що нарід не може виступати проти неї, якщо вона в неправедний спосіб використовує цей дар.

«Як би не ставилися до тези „влада від Бога“, я думаю, це непроминаюча дійсність, — писав Блаженніший в одній зі своїх статей-роздумів. — Влада завжди від Бога, незалежно від конкретного устрою. Це монархія, чи олігархія, чи демократія — істинним джерелом влади завжди є Бог. Інша справа, через якого носія ця Божа воля відбувається. Але владу треба розуміти ширше, ніж просто передавання у чиїсь руки важелів управління. Ми не до кінця розуміємо цю тезу про „владу від Бога“, коли бачимо за помазанням виключно особу імператора чи парламентаря. Влада — це найперше відповідальність за тих, кого вона має провадити. Треба пам’ятати і бути обережним із визначеннями — саме „провадити“, а не „володіти“. Бо якщо „володіти“, то це означатиме, що влада може робити що схоче. А це не так. Усе майже навпаки».

Тоді, 2001-го, Гузар виявився чи не єдиним, хто наважився не поставити свого підпису під вимогою влади, натомість запропонувавши вирішувати конфлікт шляхом перемовин, не вдаючись до насильства. Ця пропозиція зависла в повітрі. Від церков владі потрібно було не співробітництво і не поради, а виконання певних ритуальних рухів. Президентові треба було показати, що духовний авторитет на його боці.

Відмова Блаженнішого підписувати звернення мала стратегічні наслідки: відтоді Рада церков потроху почала «розтягувати поводок», перестала бути слухняним знаряддям у руках влади. Члени Ради побачили те, що було очевидним, але чомусь не помічалося дотепер: можна чинити в інший спосіб, і за це «нічого не буде» — як «нічого не було» греко-католикам за відмову їхнього лідера ставити підпис. Можливо, комусь здавалося, що УГКЦ нічого не має, а тому і втрачати їй нічого (почасти так воно і було: УГКЦ не згадувалася серед фаворитів президента Кучми). Утім, як колись із патріархом Сліпим у Римі, в Україні з УГКЦ ніхто не зміг би нічого вдіяти — навіть якби схотів. Чим можна налякати церкву, яка недавно вийшла з катакомб? Греко-католики, що зберегли свою церкву за значно гірших часів, певно, дали б собі раду.

Так сталося, що київська влада (а про львівську годі й казати) завжди мусила зважати на греко-католиків та їхнього очільника. І навіть більше того — виявилося, що не лише церква потребує співробітництва з владою. Стало зрозуміло, що влада так само потребує церков — їхнього авторитету, голосів їхніх вірних. Церковні лідери, якщо ще й не зрозуміли, то принаймні задумалися над тим, що церква може стати реальним фактором громадянського суспільства, стороною, а то й провідною силою суспільного діалогу. Власне, таку ідею запропонував суспільству Синод єпископів УГКЦ трохи раніше — наприкінці 2000 року, коли Блаженніший ще не був формально главою церкви, лише виконував обов’язки у статусі єпископа-помічника діючого Верховного архієпископа кардинала Любачівського. Проте саме за підписом Любомира Гузара вийшло звернення Синоду єпископів УГКЦ «Християни й невиплата зарплатні» — перша голосна «соціальна» заявка УГКЦ часів української Незалежності. Гідність людини, піднесена на фанерних щитах Майдану, чи не вперше у новітній історії України пролунала саме тут, у цьому документі.

Тоді увагу привернуло зовсім інше: уперше одна з українських церков зверталася до суспільства і до влади з «нецерковних» справ: з вельми актуального питання невиплати зарплатні. На той час це стало майже системним явищем. І — цілком безпрецедентно — церква щодо влади виступила з різкою критикою. Цим документом провід УГКЦ звинувачував державну владу в «моральній ерозії», яка призвела до «економічного геноциду» українського народу і падіння його морального рівня в цілому. Церква суворо нагадувала владі про те, що та негідно розпоряджається даром, який дав їй Бог, і в рядках цього документа відчувався тектонічний рокіт Старого Заповіту.

З точки зору російсько-радянської церковної традиції, до якої Україна належала століттями, стався карколомний поворот. Проте для УГКЦ це не було такою вже новацією, адже вона формувалася серед поневолених українців як прихисток від переслідувань тих, на чиєму боці влада й сила. Але у випадку зі зверненням Синоду, напевно, головну роль відіграла не стільки традиція, скільки виховання. До керівництва в церкві прийшли люди, виховані в умовах громадянського суспільства, для яких демократія була природнім політичним станом, які добре розуміли суть соціальних процесів і не боялися на них впливати. Церква відмовилася за будь-яку ціну солідаризуватися з владою, натомість виявила себе частиною громади і використала свій авторитет на її користь.

* * *

Блаженніший Любомир Гузар приніс в українську політику незвичне й чуже для неї відчуття «меж норми». Варто зазначити, що на тлі українського політичного «бєс­прєдєла» на зламі тисячоліть виграшно вирізнялася будь-яка людина, яка не втрачала здорового глузду й трималася правил, не змінювалася щодня відповідно до обставин, діяла в межах зрозумілих моральних норм, заповідей тощо. Проблема полягала в тому, що з цими чеснотами людина не мала б шансу піднятися достатньо високо, щоб бути почутою — і при тому не зламатися, не втратити себе. За таких обставин цю роль — голосу здорового глузду і базових моральних норм — узяла на себе церква, очолювана Любомиром Гузаром і з ним асоційована. Це одна з перших помітних інституцій громадянського суспільства в Україні і чи не перша церква, яка показала наочно, що для спокійного життя необов’язково загравати із владою, вступати в альянси з політичними силами. Навпаки, церква є таким важелем тиску на владу й політику, на який доводиться зважати.

Неприязнь до влади підтримується як попереднім досвідом радянського життя, який сповідував глуху нелюбов і недовіру до будь-якого роду «начальства», так і плеядою пострадянських «політиків» — переважно з колишніх партійних функціонерів і «системних» бандитів. Тож відчуття глибоких, справжніх політичних змін у більшості радянських людей не було й бути не могло. Якщо колишні начальники залишаються на старих місцях — нехай інакше названих, нелюбов і недовіра до них доповнюється роздратуванням і впевненістю, що «нічого не змінюється», «нічого не можна зробити». І навіть коли такий стан справ почав поступово розхитуватися (у суспільство проникали паростки громадянської свідомості), ставлення до влади лишалося в корені негативним. Влада радянської доби асоціювалася з небожителями, які вершать долі, а пострадянські часи — з брудним шахраєм, за руками якого варто невпинно стежити, але не хочеться. Обидва визначення зберігали негативне ставлення до влади, як чогось малодостойного, але не­уникного в цьому недосконалому світі. У такому контексті при владі не могло бути морального авторитету — будь-яка людина, яка туди приходить, символічно «впадає у гріх».

Така ситуація нездорова. Гузар, який представляв вищу владу греко-католицької церкви, власним прикладом спростовував думку, що «у владі немає пристойних людей». Як церква є частиною суспільства і відображає загальну ситуацію в ньому, так і церковна влада має спільні риси з владою світською. У цьому сенсі особистий досвід Блаженнішого і його авторитет вартують багато.

Велику роль знову відігравало те, що Блаженніший ніколи не був радянською людиною. Цей факт досі недо­оцінений. Що би ми не думали про радянську владу й СРСР, ми вважаємо, що цей досвід, не вбивши нас, зробив сильнішими. І до людей, які