Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

4 серпня 2006 року я із батьком - Матіосом Василем Онуфрійовичем - стояли на місці колишнього родинного обійстя мого прадіда Івана Андрійовича та мого діда Онуфрія Івановича Матіосів на хуторі Cipук.

Мій прадід Іван по татовій лінії загинув у Першій світовій війні. Його син Онуфрій у Сіруку звів добротний будинок під бляхою, в якому 1934 року й народився мій батько Василь і де до п'ятирічного віку жила і я. Якщо хто має четверте видання моєї книги «Нація», то може на фото обкладинки роздивитися дві білі цяточки нашої колишньої хати й господарських споруд. Ця румунська бляха разом із будинком «переїхали» згодом з хутора в Розтоки. Бляху на хаті батьки поміняли років зо шість тому.

До осені, а точніше, до Покрови 1947 року - часу найбільш масової депортації населення Західної України - в Сіруку було «тринадцять хат ґаздів», каже тато. На Покрову чи не третину хутора забрали. Решту - депортували в село, щоб не допомагали «лісовикам». У п'ятдесяті на хутір вернулося кілька сімей. За моєї пам'яті, до 1965 року, там мешкало лише чотири родини. Тепер у Сіруку залишилася єдина сім'я - Марії Романюк, діти якої не так давно власним коштом протягнули на хутір лінію електропередач. І Маріїн зять-лісоруб із дружиною, що доглядає двох маленьких діток, перемовляються тепер мобільними телефонами. На моїй пам'яті Маріїні діти в село до школи ходили по черзі - через тиждень, оскільки сніги стояли до пояса, а в хаті були одні дитячі чоботи. (2009 року Маріїні діти з Марією перебралися в село).

...А я тільки на обійсті постарілої Марії Романючки розумію, чому після другого інфаркту мій тато сказав моїй мамі: «Щоб ти поклала мені в домовину радіо». Наш тато не здобув вищої освіти. Усе життя пропрацював у колгоспі. І до тридцятирічного віку прожив отут, у Сіруку, де замість радіо говорили спершу скоростріли, а потім лише буки та смереки. Може, тому тепер тато знає, де цар обідає.

На самому гребені Сірука в серпні 2006 року тато налаштовує антену транзистора, який раз у раз Київ плутає із Бухарестом. У Бухаресті йде служба Божа. А тато шукає українські новини.

Новини сказали, що український парламент щойно проголосував за прем'єра Віктора Януковича. Тато дивиться в бінокль. І я дивлюся туди, куди дивиться тато: на протилежному боці від Сірука також розкинулись хутори і ґруні:

Околена.

Ями.

Ґрунь Яковійчукове.

Янчулова.

Ґрунь Дупалівка.

Кінашка.

Із Сірука навіть без бінокля на хуторі Околена, під ґрунем Яковійчукове, видно хрести і зграбну огорожу навколо невеличкого цвинтаря. 15 жовтня 1944 року на цьому місці тривав цілоденний бій упівської сотні «Боєвіра» (Романа Дубика) із загоном енкаведистів, в якому сотня втратила 8 бійців. Втрати чекістів навіть очевидці не могли порахувати, бо вбитих і поранених, обгорнутих у плащ-палатки, зносили в хату Данильчика (Данила Софійчука) недалеко під дороги. При відступі чекісти спалили хату Данильчика разом із трупами і пораненими. Отака ось дяка за службу. А хутірські люди поховали убитих повстанців на ґруні, недалеко від місця бою і всі ці роки доглядали могили, хоч і без прізвищ. А 14 липня 1991 року це місце було освячене майже п'ятьма сотнями людей. Деякі прізвища загиблих, як-от Василя Косована (1912- 1944) та Георгія Перепелиці (1915-1944) були відновлені. Решту прізвищ були віднайдені місцевими краєзнавцями пізніше.

Розповідав мені згодом один чоловік, який просив не називати його імені, що тоді, 1944 року, неподалік від цвинтаря повстанців були поховані й згорілі рештки радянських військових із Данильчикової хати. Отака ось християнська мораль.

...Тато розказує. Я думаю... Коли би того дня якимось дивом повставали убиті, що вони би сказали про серпневе - 2006 року рішення парламенту щодо прем'єра, політична сила якого до кінця життя не має наміру визнати тих, що лежать під цими хрестами? Яка відстоює другу державну мову? (2010 рік підтвердив послідовність політичної сили, до якої належить теперішній Президент України).

2006 року я дала собі слово побувати на тому цвинтарі з великим білим хрестом, який видно з усіх боків гір. Тим паче, що туди, в Околену, із Сірука колись моя молоденька мама-вчителька щоранку долала шлях до школи, обв'язавши мене, восьмимісячну дитину, круг себе шкіряними пасками: «На 9-ту ранку. Щоб не запізнитися, - каже мама. - Бо будь-коли на хутір міг прийти інспектор зі школи чи райвно». А увечері - 8 км назад, у Сірук. Отака ось відповідальність інтелігента в першому поколінні. Чи доводиться довго думати, звідки в мами тромбофлебіт і небажання ще раз пройти «маршрутом» молодості?

...Від Околени, хребтами, що схожі на морські хвилі, далі йде хутір Янчулова. Тато в бінокль показує одне дуже мальовниче місце - воно, ніби заглибина між жіночими грудьми. «Звідти пішов наш рід. Там народився твій пра-пра-дід Андрій Фокович Матіос, - каже тато. - Тому нас у селі називають Андріячуками». Місце на Янчулові, густо поросле здичілим садом, має назву Писарівка. На честь мого пра-пра-пра-діда Фоки, якого в селі називали писарем. За те, що знав грамоту. А це, за сімейними підрахунками, кінець XVIII - початок XIX сторіччя. То, може, мої батьки - інтелігенти не першого все-таки покоління?!

Пригадуєте один газетний - зневажливий до непристойності - пасаж доктора історії Дмитра Табачника про те що «миссионеры», только вчера спустившиеся «з полонын», толпами едут в Донецк и Луганск, Крым и Одессу «обучать» местное население «украинству» ...ведь кому нужна «мова», если она вымирает? «Мова» должна быть не «державна», а народна. И не на основе пещерной идеологии или парадигм средневековой инквизиции».

Отакий ось я «інквізитор» і «печерна людина», що спустилася в українську культуру зі своєю мовою з натуральної полонини. 810 м над рівнем моря, звідки видно ой як далеко! Але чомусь у Запоріжжі, Одесі, Дніпропетровську і в тому ж таки