На футбольних меридіанах - Микола Федорович Войнов

Та мені здається, що були ще дві вирішальні причини, які привели нас до поразки в цьому принциповому матчі. Перша: вже на третій хвилині зустрічі Діді хитрим фінтом обманув Нетто, кинув м’яч у розріз між нашими захисниками, і Вава блискуче використав цей старий, але класичний прийом. Ми розгубились. Адже нас у цій зустрічі могла задовольнити тільки перемога. Руки в хлопців опустилися. Друга причина полягала в тому, що ми пішли на хитрість, застосувавши той самий варіант, яким користувались бразільці: ми хотіли побити їх їхньою ж зброєю і замість своєї звичайної побудови 1–3–2–5 використали бразільську — 1–4–2–4. Але до того ми ніколи не грали чотирма захисниками і чотирма нападаючими. Навпаки, ми прагнули кидати в бій якомога більше нападаючих. Ці функції завжди і виконували ми з Нетто. На цей раз ми прагнули зміцнити оборону, і травмований Нетто став четвертим захисником. Цим самим ми відмовились (звичайно, добровільно, бо рішення приймали разом і тренери, і гравці) від своєї перевіреної в боях зброї і скористались з тієї, яку ще жодного разу не брали «в похід». Бразільці ж, природно, почували себе в рідній стихії.

Правильним було наше рішення чи ні — не знаю. Можливо, воно було непоганим стратегічним ходом, але ми в умовах раптового експерименту просто не зуміли виконати задумане. Можливо, ми поспішили з цим експериментом, і він виправдає себе в майбутньому, після тривалого опрацювання. Так чи інакше, ми зазнали першої поразки, в яку до самого матчу не вірили. В цій суперечці — слово за майбутнім. Почекаємо його. Тим більше, що вже наближається сьомий чемпіонат світу.

У день нашого матчу з Бразілією у Буросі відбулася ще одна гра, яка мала принципове значення для розподілу місць в нашій підгрупі. Зустрічались Англія і Австрія. Якщо англійці переможуть, то вони, а не ми, здобудуть право на дальшу боротьбу в чвертьфіналі, бо матимуть 4 очка, а в нас тільки 3. І ось у розпалі нашої боротьби з бразільцями на світлому табло з’явилось повідомлення про цей матч — 3:0, веде Австрія. Треба було бачити, як зраділи цьому бразільці. Вони тут же підбігли до нас і почали поздоровляти:

— Ми щиро раді за вас, за ваш вихід у чвертьфінал.

Це було надзвичайно зворушливо. Та коли стало відомо, що на табло помилка, що в Буросі рахунок 2:2 і, отже, ми маємо провести із збірною Англії ще одну гру, бразільці засмутились.

— Нічого, — втішали вони нас після матчу, — все одно ми віримо у вас. Будемо і далі боротись разом.

Але цьому не судилося бути. Хоч ми і перемогли англійців у повторному матчі, але потім нас чекало жорстоке розчарування. Ми програли збірній Швеції — і це був кінець усьому. Тій самій Швеції, різні команди якої ми перемагали систематично, раз у раз, на своїх та її полях. І справа не в тому, що збірна Швеції була посилена кількома обстріляними і загартованими в футбольних битвах професіоналами. Адже за десять днів ми провели п’ять вкрай важких матчів, а виставити проти шведів запасних гравців наші тренери не наважились. Вони вважали, що ми вже обстрілялись у битвах чемпіонату, а запасні цієї короткої, але важливої школи не пройшли. Щодо нас, гравців основного складу, то нам здавалось, що ми фізично «витягнемо» і цю гру. Можливо, це була наша друга стратегічна помилка. В усякому разі після цієї гри шведи самі говорили, що більше за все боялися побачити в команді росіян свіжих гравців, які зуміють їх «перебігати», і коли цього не сталося, вони ще до матчу зрозуміли, що хмара пройде над їх головою, не проливши ні краплини. Треба одверто сказати, що ми, гравці збірної, самі багато в чому були винні. В запалі боротьби, в тому нервовому стані, в якому ми перебували в ті дні, в палкому бажанні відстояти своє високе місце в міжнародному футболі, ми щиро вірили, що витримаємо напруження матчу з шведами, і запевняли в цьому тренерів. Але не витримали. Переоцінили свої сили, хоч зробили все можливе і боролись як могли за перемогу до кінця. Отже, по суті ми самі винесли собі вирок, забувши, що спорт не терпить переоцінки власних сил і недооцінки сил суперника. Цю науку кожен з нас, напевне, запам’ятає на все життя. Можливо, так і не сталося б, якби наш запас був на рівні. Але Фалін і Апухтін, яких випустили на другий матч з англійцями, зіграли блідо, і це примусило нас взяти на себе тягар, який був уже не під силу.

Тим часом команди вибували з дальшої боротьби одна за одною. Зрештою їх залишилося чотири. Потім бразільці розбили французів, а шведи — західнонімецьку збірну. У фінальному матчі шведи кілька хвилин були навіть чемпіонами світу. Адже вони першими відкрили рахунок. Та це було все, що вони могли зробити. Південноамериканці виграли у них і стали володарями титулу чемпіона світу. Тільки-но пролунав фінальний свисток, як вони кинулися один одному на шию і почали плакати, як діти. То були і сльози великої радості від цілком заслуженої перемоги, і сльози людей, які знесиліли в титанічній футбольній битві, і сльози щастя фаворитів, яких чекають на батьківщині щедрі винагороди. А це становить головну мету професіоналів, які приходять у футбол, щоб забезпечити собі пристойне життя.

А ми заздрили тільки одному — бразільці повернуться додому як щасливі посланці своєї батьківщини, довір’я якої вони цілком виправдали. Тільки той, хто повертається з порожніми руками, може зрозуміти наш настрій, коли ми вирушили додому. Сумно було на душі, соромно і боляче. Тоді ми ще не знали, що футбольна битва в Парижі… Та про неї далі. А поки що хочеться дещо розповісти про найкращих гравців чемпіонату.

Кілька слів про тих бразільських футболістів, яких я особисто вважаю найсильнішими.

Насамперед, про Діді. Він виступав під номером десять, але виконував обов’язки центрального півзахисника і був диригентом зіграного ансамблю нападаючих збірної Бразілії.

Діді — середній на зріст, худий, дуже легкий і рухливий, його обличчя зосереджене і цим він ніби підкреслює, що ставиться до гри надзвичайно серйозно. Він,