Вирвані сторінки з автобіографії - Марія Василівна Матіос

лінії й зостановилася. Рахувати є що: коріння моєї родини «вгризлося» у скалисті карпатські гори на 220 років. Я знаю з прізвищами, іменами і датами своїх родичів до 1790 року. Це - «олігархічне» багатство. Його неможливо конфіскувати, взяти під заставу, пропити, прогайнувати чи перепродати через будь-який фонд майна у будь-якому офшорі. Хто не розуміє цінності цього багатства - тому я й не розказуватиму. А хто хотів би шукати і своє коріння - можу стати консультантом, узявши до себе у консультанти свого тата. Але я не «переплюну» свого тата: він у мене в питаннях дослідження роду та історії Сірука - професор. Із десятикласною освітою.

Отож, «знайшлася» я, як кажуть у нашому селі, 19 грудня 1959 року, в четвер, увечері, на зимового Миколая. Оце такого «миколайчика», а точніше, сказати би «миколаїху» благополучно допомогла знайти моїм батькам сільська акушерка Юля Сергіївна Солодченко (по чоловікові Бойчук). Юля Сергіївна - Царство небесне! - (1937-1993) була родом із села Дарівка Канівського району Черкаської області. Майже через чверть століття після мого народження вона так само благополучно разом із сільським лікарем, Заслуженим лікарем України Паскарем Яковом Олексійовичем і акушеркою Пашею Холеван допомогла і мені вчинити» мого золотого хлопчика. У тому самому роддомі в Розтоках... Чистенький був роддом - без чернівецького стафілококу. Тому я й вибрала Розтоки для народження своєї дитини. А ще тому, що місце благословенне: з пологового «подіуму» на другому поверсі амбулаторії було видно верхи зелено-синіх гір, а із безкоштовної «VIP-палати» на одне ліжко для матері, а інше - для дитини - церкву. Розтоцька церква була занесена у реєстр найдавніших церков України. Жаль, що її торкнувся «євроремонт», хоча й не у таких масштабах, як багато деінде. ...Ось отаке довге коротке життя моєї родини. Як будь-якої іншої родини, якщо його знаєш. Точніше, якщо хочеш знати...

ВЕСІЛЛЯ МОЇХ ДІДІВ

У мене в руках оригінал одного документа. Румунською мовою. Від нього можна заплакати, а можна засміятися. Залежно від настрою, обставин і часу:

«Клопотання перед префектурою Вижниці від мешканця села Розтоки Власія Матіоса. Повідомляю про свій намір одружитися з Гафією Джуряк і прошу надати дозвіл на святкування весілля з музикою і танцями у період з 10 по 12 лютого 1926 року у будинку Іллі Джуряка (батька Гафії Джуряк) у цьому ж селі». Документ з чіткою печаткою примарії (сільської ради. - М.М.) та підтвердженням начальника жандармської дільниці) 2 лютого 1926 року».

Цей документ підтверджує, що моєму дідові (по матері) на час одруження виповнювалося 20 років, а моя бабця (в майбутньому) на час свого одруження мала 14 років і 3 місяці. Прожили вони «у парі» рівно 65 років.

Бабця народила 18 дітей. Вижило шестеро. Решту - «як Бог дав - так Бог і забрав». Моя тітка Гафія народилася 8 березня 1929 року, вуйко Юрко народився 22 жовтня 1931, Федір - 23 лютого 1934, Михайло - 19 вересня 1935, Семен - 10 вересня 1938, моя мама Павліна - 2 серпня 1940.

Мама народилася у перший законний день радянської влади на Буковині. У всіх інших моїх родичів, зокрема й тата - румунські метрики. Окрім вуйка Федора, якого в селі називали Федусем, слава Богові, всі топчуть ряст, подеколи співають, а на свята ще перехиляють чарчину.

Мої діди народжувалися «за Австрії», а дякували світові і людям - «за України».

Бабусі Матіос Гафії Іллівні доля відміряла 86 років життя - (17.10.1911 - 16.07.1997).

До діда Матіоса Власія Юрійовича доля також не була скупою - дід прожив 85 років (5.02.1906 - 26.03.1991).

P.S. 31 серпня 2010 р. помер вуйко Юрко.

МОЇ БАТЬКИ
(Одруження на тлі часу)

23 лютого 1959 р. Батьки одружувалися в люті для Буковини часи. Це так здається, що тоді давно закінчилася світова війна. Але тільки не тут, у горах. Не так війна, як повоєнні події (війни в Розтоках, як такої, не було) на десятки літ покривавили тут не одну родину, розсварили не одного брата із братом. 1959-го ще все було свіже. Незагасне. Велика кількість мешканців Розток на той час ще «мандрувала» сибірськими та уральськими снігами без права повернення додому. Новітні колгоспні безштаньки кіньми і тракторами все ще стягали придорожні хрести чи хрести з-перед людських обійсть, встановлені не мертвим чи живим, а просто так - для молитви і згадки про Бога. Діяла сувора заборона ходити до церкви, легально святкувати християнські свята. Та, Боже мій... скільки було отого дуренства - аж до скасування неділі, писання писанок, вітання «Христос ся рождає» чи «Христос воскрес». Це дозволялося хіба що старим, калікам і хворим.

...Моя майбутня мама - Павліна Матіос - закінчила Розтоцьку десятирічку. Мала дуже добрий голос. Хотіли забрати на навчання в школу-студію хору Верьовки. Дід із бабою не відпустили наймолодшу дитину у світ: люди відмовили, мало що... куди... І дівчина пішла вчителювати в початкові класи чотирикласної школи на присілок Софійки (хутір Околена) - за десяток кілометрів від села. Татові - Василеві Матіосові (також Матіосові!) - на той час ішов уже 25 рік. Працював він у колгоспі ім.Кірова, на тваринницькій бригаді хутора Верхня Товарниця. Отам десь між хуторами й зустрілися.

Одружуватися повинні були за звичаями і вірою своїх предків і живих батьків - присягою перед Богом і вінчанням. Але ж мамине вчителювання! Але ж недремні очі ідеологічних «жандармів»! І мамина мама (моя майбутня бабця Гафія - Соломон по-сільському) домовилась із сільським священиком Іларіоном Клим'юком про таємну церемонію вінчання. На околиці села. В чужій хаті. А доньку Павліну «нарадила»: якщо дізнаються в школі, хай каже, що не мала вибору, бо вже вагітна, тому й змушена була пристати на все, аби тільки Василь не лишив її з дитиною.

Це тепер у Розтоках можна робити хрестини з весіллям в один день, а тоді було дещо інакше...

Знаєте: усюди є «добрі» люди. І між гуцулами