Сам в океані - Ален Бомбар
Спочатку треба напитися. Я вирішую зробити на цій крупній рибині надрізи, досить схожі на ті, які роблять на сосні для збирання живиці. Яка насолода пити, нарешті, не солону, а прісну рідину! Правда, наші шлунки важко переносять такий незвичайний режим: сира риба й піст, піст і сира риба! Та це не біда — адже ми маємо що їсти протягом двох днів. На душі стає веселіше. Хоч буря і кидає нас одчайдушно на хвилях, але в човні тепло, і до того ж у нас є харчі.
Минуло три жахливі дні! Ми провели їх у повній бездіяльності: ніде було рук прикласти, і ми хоч-не-хоч вели споглядальне життя. А потім запаси наші скінчилися.
Тим часом «Єретик» не тільки не наблизився до островів Колумбретес, а, навпаки, з кожним днем віддалявся од них. На ранок четвертого дня нас знову чекав голодний піст. Вже на що ми були бадьорі, проте перспектива ця тяжко пригнічувала нас. Ми розуміли: такого режиму довго не витримаєш. Середземне море погано забезпечувало нас їжею. Повз нас часто пропливало багато різних суден. їх двигуни загрозливо гуркотіли. Проте жодне з суден не бачило нас. А може, бачило, та не цікавилося. Правда, ми їм не сигналізували. Але що було б, якби ми й справді звернулися по допомогу? Доведеться для перевірки зробити експеримент.
Нарешті ранком 5 червня, на одинадцятий день експедиції, море заспокоїлося. Незважаючи на втому і голод, ми були сповнені віри й рішучості все перебороти і продовжувати плавання. Де ми зараз перебуваємо? Це питання дуже непокоїло нас. Опівдні Джек нарешті вперше за шість днів плавання визначив наші координати. Ми перебуваємо за 150 миль на норд-норд-вест від Менорки — під час бурі «Єретик» зробив чималий гак. Мабуть, доведеться пливти знову курсом, за яким ішли кілька днів тому. Але Середземне море — море контрастів: нещодавно дув шалений вітер, а тепер раптом настав мертвий штиль.
Поверхня моря — наче дзеркало; інколи з води то тут, то там вистрибують чорні тіла і падають, залишаючи на поверхні концентричні кола. Це тунці й дельфіни. Величезний склад продовольства був перед нами. Треба за всяку ціну добути щось їстівне. Коли я тепер пригадую, що зробив того пам'ятного ранку, то не можу стримати посмішки. Я вирішив загарпунити тунця. Треба, мабуть, помирати з голоду, щоб піти на таку витівку. Загарпунити тунця справа нескладна, а от витягти його з води в човен — це вже трюкацька штука, яка могла б розвеселити першого-ліпшого підводного мисливця. Я надіваю окуляри, прилаштовую дихальну трубку і спускаюсь у воду, а Джек подає мені рушницю для підводного полювання. Швидко підпливаю до зграї тунців. Бац! Мій гарпун вилітає і, здригаючись, впинається в масивну тушу.
Та я сам ледве не потрапив рибі на гачок, бо тунець узяв мене на буксир і потяг за собою! На щастя, шнур, хоч він і нейлоновий, не витримує. Слава богу! За допомогою Джека я насилу вліз у човен, втративши і гарпун, і всі свої ілюзії. Мені лишалося тільки подякувати долі за те, що зі мною був Джек: якби не він, я б нізащо не піднявся на «Єретик».
4, 5, 6 червня… Ми постимося… Минають одноманітні дні, які дедалі більше виснажують нас. Ми п'ємо тільки морську воду і їмо планктон, який уже добре-таки остогид нам. Кожен рух тіла викликає нестерпний біль і вимагає нелюдських зусиль. Піст перетворився на справжній хронічний голод. Наш організм почав витрачати власні білки, а це вже саморуйнування. Ми ні про що більше не думали, три чверті доби перебували в сонному заціпенінні або спали.
Вітер дув рідко, але, на щастя, він потроху наближав нас до берега. В п'ятницю, 6 червня, ввечері, ми вирішили, що настав слушний момент випробувати свою сигналізацію. Спробуємо зупинити пароплав і побачимо, які шанси бути поміченими при справжній катастрофі. Якщо нам пощастить, ми зможемо послати звістку своїм близьким. Вони, мабуть, уже вмирають од хвилювання. До того ж ми боялися, що кожного дня могли початися небажані для нас розшуки, які перервали б нашу дослідну подорож. Тепер, коли ми вже випробували і себе, і своє спорядження, нам хотілося швидше дістатися до Танжера або Гібралтара і вже звідти вийти в Атлантичний океан. Джек хотів, щоб ми зробили це до початку вересня. На його думку, тайфуни поблизу Антільських островів починаються саме тепер. Насправді ж у вересні вони закінчуються, і з листопада аж до березня ніхто їх не бачив. Чому він припустився цієї помилки, я й досі не розумію.
Отже, ми вирішили цього ж вечора спробувати зупинити пароплав і — хай нам буде гірше! — попросити трохи харчів. Досі ми переборювали в собі спокусу і не відкривали запечатаного запасу концентратів. Такі продукти важко дістати, і ми берегли їх на той випадок, коли б вирушили у плавання в Атлантичний океан. Зрештою, подорож, під час якої ми харчувалися б своїми запасами, нічого нам не давала: ми повинні були використати їх лише тоді, коли не мали б більше сил чинити опір голоду і нестаткам. А зараз ми почували себе не так уже й погано, тому навіть і думки не мали відкрити непорушний запас. Я підкреслюю: наш експеримент втратив би тоді весь смисл.
18-та година. Праворуч від борту «Єретика» пливе корабель. Ми починаємо сигналити, приготувавши все заздалегідь. Джек випускає дві ракети, і вони вибухають угорі. Ніякого ефекту, корабель спокійно собі пливе. Я хапаю геліограф — прилад, що спрямовує сонячний промінь в око спостерігача за принципом дзеркалець, якими діти бавляться, пускаючи «зайчиків» на перехожих. Намагаюсь привернути увагу корабля, посилаючи проміння з паузами, наче за азбукою Морзе. SOS! SOS! Корабель не
