На футбольних меридіанах - Микола Федорович Войнов

Проте впадало в очі, що і висока техніка уругвайців, які двічі були чемпіонами світу, і їх ігровий темперамент якось дивно поєднуються з своєрідною спортивною жорстокістю. Прагнучи перемоги, вони заради неї ідуть на дуже грубу, силову гру.

Місцеві любителі футбола скаржились нам на те, що великої шкоди підготовці національної команди завдають власники клубів, які, крім своїх прибутків, нічого не визнають. Так, менажери «Пеньяроля» не дали в збірну Уругваю своїх власних футболістів Мартінеса, Родрігеса і Мігуеса перед чемпіонатом країн Південної Америки тільки тому, що домовились провести на вигідних для себе умовах кілька матчів і вирушили за кордон, у Мексику. Через це Уругвай зайняв лише четверте місце.

Великі надії покладають в Уругваї на молодого Амброзія, який замінив у збірній країни блискучого Скіафіно. Добре зарекомендував себе центральний захисник Карлос Корреа. Його гра визнана бездоганною.

Побували ми також у Чілі. Місцеві спортивні діячі не наважились виставити проти нас жодної клубної команди. Вони бачили наші матчі в Бразілії і Уругваї і прийшли до висновку, що жоден чілійський клуб не встоїть проти росіян. Але і збірна країни грала набагато слабіше за наших попередніх суперників. Та які курйози трапляються в футболі! Помилка Кєсарева (він недбало відкинув м’яч воротареві Бєляєву) дала можливість чілійцям перервати передачу і забити гол у пусті ворота. У 1960 році, коли динамівці Тбілісі виступали в Англії, місцеві нападаючі тричі скористалися аналогічною помилкою і тричі забивали голи Сергію Котрикадзе. Отже, недбале відкидання м’яча і гра захисника з воротарем може дорого коштувати команді. Саме таке трапилось і з нами в Чілі.

Господарі поля, забивши нам випадковий гол, мало не танцювали від радощів і негайно застосували «зверхбетон», стягнувши до свого штрафного майданчика майже всю команду. Пробитись крізь такий щільний оборонний рубіж ми не зуміли. Позначилось на результаті гри, очевидно, і те, що ми просто не звикли виступати тоді, коли вдома у нас ніч, і спати тоді, коли у нас день. Адже матчі тут починаються об 11 годині вечора, коли в Москві 6 годин ранку.

На цьому закінчилось тритижневе перебування радянських футболістів у Південній Америці. Подорож за океан, безумовно, дала нам велику користь: зустрічі з сильними суперниками сприяють твоєму зростанню. А що південноамериканці сильні футболісти — відомо давно. Ми повертались на Батьківщину, ще і ще раз пригадуючи все те цінне, що побачили в грі наших колег по спорту, аналізуючи свої та їхні недоліки. Адже декому з нас доведеться зустрітися з ними знову, вже на офіціальних змаганнях у Стокгольмі. І таку розвідку «боєм» ми, здавалось, використали непогано.

Але не тільки спортивні спогади вивезли ми з Південної Америки. Ми переконались, що навіть у таких далеких капіталістичних країнах, «за тридев’ять земель», прості люди з великою симпатією ставляться до нас, посланців країни соціалізму, цікавляться всіма без винятку сторонами нашого життя, хочуть мати правдиву, точну уяву про нього. Наш супутник викликав і за океаном таке враження, яке можна порівняти з вибухом атомної бомби. З приводу цього нас вітали так, ніби ми були інженерами і техніками, які створили цей фантастичний корабель.

Запам’яталась мені і зустріч з одним емігрантом. Не знаю, як і де він дізнався, що я з Києва, але підійшов одразу до мене і заговорив українською мовою. Старий вже чоловік, занесений на чужі краї вітром війни, він плакав, коли говорив про Україну і проклинав себе, що занапастив своє життя.

— Як повернутись назад, порадьте, як це зробити? — благав він, хапаючи мене за руку.

Що я міг відповісти йому? Що батьківщина не костюм, який можна міняти коли і як завгодно, що ніякі сльози не змиють ганебної плями зради? Це була важка і неприємна розмова.

— Клопочіть, — знизав я плечима, — може, є обставини, які допоможуть вам.

— Не знаю, не знаю, — бурмотів він, — я так чудово жив. А тепер? Помру на чужині, як собака.

Не минули наших очей і контрасти, які ми бачили за океаном. Розкіш і жебрацтво, полум’яні неонові реклами багатих кварталів і повна відсутність електрики у гірських районах країни. Одне слово — типовий «краєвид» великих та малих капіталістичних міст і країн.

І коли нарешті був зіграний останній матч, коли стало відомо, що ми вже вилітаємо додому, всі члени нашої спортивної делегації полегшено зітхнули. Ми залишали землю, над якою світило сліпуче сонце і в повному святковому вбранні ніжилась у його проміннях екзотична зелень. Ми мали повернутись туди, де вже випав сніг, і холодні вітри, і морози, мабуть, боляче щипали за вуха і щоки. Але є холод, тепліший за жарке сонячне проміння, і є сонце, яке не зігріває душу. З нас було досить південноамериканського сонця. Зайнявши місця в літаку, ми поздоровили один одного:

— Нарешті!..

Настав рік найвідповідальнішого для радянських футболістів іспиту — рік світового чемпіонату. Ми, гравці збірної, почали сезон далеко від Батьківщини. Знов потужний ТУ-104 підняв нас у повітря і поніс за моря-океани. На цей раз під його крилами пропливала вся наша країна. Ми летіли в братній Китай. Розрахунок був простий — використати прекрасні кліматичні умови для тренувань.

Китайські друзі зустріли нас як рідних. Все тут було до наших послуг, на кожному кроці нас чекала гостинність, щирість і всіляка допомога. Китайські товариші і самі чудові спортсмени. Вони розуміли, що значить готуватись до світової першості. Я не сумніваюсь, що мине небагато часу, і китайські команди доб’ються і у футболі таких самих успіхів, яких вони вже досягли в інших видах спорту.

А цих успіхів у них чимало. Перші великі сюрпризи китайські спортсмени приготували вже до ІІІ дружніх ігор молоді, які проходили в Москві в дні Всесвітнього фестивалю. Тоді баскетболістки Чехословаччини, які перед тим завоювали третє місце на світовому чемпіонаті, тільки в другій додатковій п’ятихвилинці зуміли зламати оборону китаянок. Тоді ж плавець Лі Чун-дже подолав стометрівку за 57,2 секунди, що було новим рекордом ігор, а штангіст Чень Дзінь-кай впевнено завоював золоту медаль у