Любомир Гузар. Хочу бути Людиною - Катерина Щоткіна
Із приходом на Святий престол папи Івана Павла ІІ розстановка сил у Ватикані й політика Апостольської столиці змінилися, і ці зміни безпосередньо торкнулися УГКЦ, як і Східної Європи в цілому. Це було неминуче, оскільки новий папа був поляком і не мав жодних ілюзій щодо Москви, як і прихильності до комуністичних ідей. У СРСР вибір конклаву[14] сприйняли неоднозначно. З одного боку, це був неприємний сюрприз: главою католицької церкви став громадянин соціалістичної країни, який не виявляв бажання співпрацювати з радянськими спецслужбами. З іншого боку, для зовнішньої політики це було на краще, оскільки представляло соцтабір у виграшному світлі: поляк зміг стати папою римським, отже, не так усе погано зі свободою віросповідання у соцкраїнах, як плещуть усілякі «злі язики». Крім того, була надія (або навіть упевненість), що папа Войтила, який із власного досвіду знає про методи радянських спецслужб, буде змушений поводитися обережно та йтиме на компроміси.
Однак Ostpolitik за папи Войтили похитнулася. Незабаром після зведення на Святий престол Іван Павло ІІ особисто взяв участь у свяченні на єпископа отця Мирослава Івана Любачівського. Це, звісно, не було таким скандалом, як свячення трьох владик для України, бо Любачівський належав до американської УГКЦ, а з існуванням УГКЦ в еміграції Москва готова була миритися. Однак той факт, що папа римський особисто бере участь у свяченні єпископа-греко-католика, був визнанням того, що понтифік тримає цю церкву під своєю опікою.
Для папи Івана Павла II Ostpolitik не втрачала актуальності. Як відомо, він мав палке бажання колись-таки відвідати Росію — бажання, яке він так і не здійснив. Задля вірних католицької церкви, що залишалися в СРСР, він був змушений вибудовувати стосунки з радянським режимом. Відповідно, йому, так само як його попередникам, доводилося маневрувати між патріархом Йосифом і Москвою.
На початку 1980-х політична ситуація у Східній Європі загострилася, і в Москви з Ватиканом з’явилися інші конфліктні території — Польща, Чехія, Угорщина, Румунія. Антикомуністичний рух у цих переважно католицьких країнах не був безпосередньо інспірований з Ватикану, але знаходив розуміння у папи-поляка. Натомість посилювався тиск на радянське керівництво з боку Заходу, зокрема, із приводу свободи совісті. Більшою мірою це відбувалося через світські канали — політиками, дипломатами, представниками громадськості тих країн, де українці мали право голосу.
«Визначальним був тиск Заходу, — пригадує Блаженніший. — Західна Європа і Америка часто говорили про „мовчазну“ церкву. Пам’ятаю слова німецьких християн: „Ми повинні бути голосом церкви, яка не має права говорити“. Коли до СРСР їхали офіційні делегації від США, Канади, під час перемовин постійно порушувалося питання прав греко-католиків. Принаймні ніхто вже не міг робити вигляд, що нічого не відбувається».
Поступово в «українському питанні» міцнів голос Святого престолу. Після лояльного папи Павла VI перше ж «ні» з боку Ватикану — нехай навіть убране в барвисті фрази — стало неприємним сюрпризом для Москви. Причому це «ні» могло стосуватися як суто політичних питань (це трапилося 1983-го, коли радянський міністр закордонних справ Андрій Громико звертався до папи по підтримку в протистоянні з НАТО), так і церковних (святкування 1000-літнього ювілею хрещення Русі).
Про намір святкувати цю пам’ятну подію Синод єпископів УГКЦ під головуванням Блаженнішого Йосифа заявив ще на початку 1980-х, коли не було жодної надії відзначити цей ювілей якщо не в Києві, то хоча б в Україні. Це рішення спричинило прогнозований вибух з боку Московського патріархату. Відбувся обмін доволі різкими листами між папою Іваном Павлом II, патріархом Пименом, митрополитом Коломенським і Крутицьким Ювеналієм (на той час — головою відділу зовнішніх церковних зв’язків МП) і кардиналом Йоганнесом Віллебрандсом (головою Папської ради зі сприяння християнській єдності). Московська сторона обурювалася тим, що уніати зазіхають на «руйнування структури Російської православної церкви». Листи патріарха Пимена й митрополита Ювеналія рясніють підтвердженнями спекулювання «уніатами» з боку Московської патріархії в діалозі зі Святим престолом.
Але ситуація з Ostpolitik на той час дещо змінилася: на Святому престолі був уже не лояльний до Москви Павло VI, а Іван Павло II. Із його відповіді патріарху Пимену можна зрозуміти, що Йосиф Сліпий мудро «підстрахувався» (і заодно знову «підстрахував» папу), забезпечивши витік інформації про рішення Синоду УГКЦ у ЗМІ. У своєму листі папа Войтила повідомляє патріарху Московському про те, що сам дізнався про це рішення з преси і був «поставлений перед фактом». Утім, у цьому досить ввічливому листі звучить залізна нотка: папа не вважає претензії греко-католиків на Київське хрещення необґрунтованими і не має наміру заважати українським католикам східного обряду святкувати ювілей, що б про це не думали в Москві.
А в Москви був привід і подумати, і похвилюватися. Під час політичної кризи в СРСР уже в середині 1980-х років УГКЦ заявила про свій намір вийти з підпілля. Боротьба за легалізацію відбувалася саме на тлі підготовки й святкування 1000-річчя хрещення Русі. Ватиканські дипломати і відділ зовнішніх церковних зв’язків Московського патріархату працювали з величезним напруженням, про що можна зробити висновок із дипломатичного листування. У Кремлі хотіли бачити на святкуваннях делегацію Святого престолу — це було дуже важливо для радянської адміністрації. Але Ватикан виставив умову: надати делегатам можливість зустрітися із проводом підпільної УГКЦ. Після гарячих суперечок і демаршів цю вимогу задовольнили — зустріч відбулася «у приватному порядку».
Зрозуміло, ні напередодні, ні під час святкування 1000-річчя хрещення Русі не йшлося про легалізацію УГКЦ. На цьому святі у Кремля була визначена ідеологічна мета: підгнилий політичний режим вичерпав можливості комуністичної ідеології й шукав нову опору замість вицвілих соціалістичних гасел. РПЦ видавалася ідеальним кандидатом не тільки тому, що була повністю «під ковпаком у Мюллера», але й через те, що була тим «клеєм», який міг тримати конструкцію імперії, що вже розсипалася на очах. На тлі політичної нестабільності МП пропонував керівництву ту «духовну основу», яка може стати новою ідеологією і, головне, фактором збереження єдності країни. Ця церковна інституція користувалася популярністю та впливом у різноманітних соціальних верств і груп населення СРСР, а також у різних куточках імперії, яка була водночас «канонічною територією РПЦ». Як ми могли переконатися на власному досвіді, ця нова на той час концепція «спільного духовного простору» (тоді ще не було назви «русский мир») виявилася сильною картою в грі метрополії проти колишніх колоній.
У СРСР відзначення 1000-річчя хрещення Русі проводили з великим розмахом, на державному рівні. Воно дало можливість керівництву країни наочно показати світу, що ні про яке переслідування віруючих мова більше не йде. Внутрішньому споживачеві це святкування продемонструвало нові ідеологічні орієнтири держави. Для РПЦ це був не тільки день народження, але й день ідеологічного торжества. Це святкування можна цілком уважати першим розділом драми про «русский мир».
«1000-ліття хрещення Русі тоді зробили виключно московським святом, — згадує Блаженніший. — Усі основні події відбувалися саме в Москві. Натомість папа Іван Павло II святкував із нами у соборі Святого Петра. Сам папа служив літургію, виголосив для нас гарну проповідь. Це святкування проходило на державному рівні Ватикану, запрошені
