Дві культури - Олександр Боргардт
Підступність Провидіння в даному разі була в тому, що заявлено це було Твардовскім у Скандинавії та з приводу цієї самої Скандинавії, де згаданих Іванів (Yvan, так прямо й пишеться) - з давних давен було чимало. Стільки, що багацько перекочувало не тільки до Росії, де нечекано обернулися на “русское імя”, але й до Англії (та й далі, за океан).
Щодо М. Бердяїва — зізнаємося, прямих доказів у нас немає, та й де ж їх роздобути у “вєк інформації”, але… його рідний брат Сергій Бердяїв (1860–1914), був відомим українським (і російським) поетом свого часу. Його симпатії — як і навпаки, — жодних сумнівів не викликають, процитуемо початок віршу “На чужині”, стільки, скільки нам буде треба.
Навік минули молодії літа І більше сили дужої нема, І кров мою чужина не насите, Земля кацапська — проклята тюрма…Нездужий тільки проміж ворогами Я мов в кайданах сльози ллю… Знов, коли б можна з вільними пташками На Україну б полетів мою!
Ну; й так далі, в тому ж дусі. Написане це в Петербурзі, 1893 року. Невеличке пояснення, для тих хто не знає. Слово “кацап” — то дуже стара назва росіян (“старшєго брата”) в Україні. Воно, як і сила інших суто українських слів — є тюркського походження та розповсюджене від Алтаю та по Румунію. Воно може, за семантикою, позначати різника та м’ ясника; але може позначати живодера, горлоріза та ката. Тут мається на увазі саме ця остання семантика. Як синонім росіянина, москаля, воно вживається головним чином в Україні, але відоме й в Білорусі та Польщі.
Ось, такі воно справи. Таким чином, русофілові (а значить і українофобу, тому що третього тут не дане), залишається потішати себе сумнівною, хоч і дуже сучасною гипотезою, що Сергій був всього тільки українським мутантом у сім’ ї цілком добропорядних російських патріотів.
Микола Бердяїв (1874–1948), що став відомим, — був набагато молодший від брата, й таке не створює з самого початку особливої близькості, але… Він зрідка, але незмінно тепло пригадує про нього, хоча відтворити справжній характер їх відносин дещо важко.
В своїй книзі “Самопознание”, такій собі історії його становлення як філософа та мислителя, він наводить чи не найбільшу кількість біографічних даних та спогадів, але про брата згадує лише двічі:
Семья брата имела огромное значение в моей жизни и в моей душевной формации. Брат был человек очень одаренный, хотя совсем в другом направлении, чем я, очень добрый, но нервнобольной, бесхарактерный и очень несчастный, не сумевший реализовать своих дарований в жизни.
[Н. Бердяев, Самопознание, Москва, 1991, с.20–21]Щодо нервовості — жалиться й він сам:
Семья наша была необыкновенно нервной. У меня была нервная наследственность, выражающаяся в моих нервных движениях. Это, вероятно, связано с судорожностью моей натуры, мои душевные движения тоже очень судорожны. Особенная нервность была со стороны отца.
[теж там, с.28]Думається, однак, що не одна зайва нервовість стала причиною того, що брат так і не зумів “реализовать своих дарований в жизни”. Якби він, як його брат Микола, мав би розсудливість обмежуватися в своїх писаннях виключно російською мовою, а не забороненою українською, — то пішов би далеко далі. Може й реалізував би щось…
В Росії відносно мало відоме було ім’я самого Миколи Бердяїва, але ім’я брата — замовчувалося особливо ретельно. Достатньо відомий свого часу письменник, поет, театральний критик, журналіст та перекладач, він зникає в совєцькі часи, наче його й не було. Ви не знайдете його в жодній енциклопедії або довідникові совєцької епохи. Недогляд- ні, радше змова, кругова порука.
* * *Іде це від ще досі живого в російській ментальності, а значить — і в російській культурі, — палеоліту, — ”чур меня, чур, сгинь и не являйся”. Замовчування того, кого не любиш, не бажаєш знати, та кого не хотів би ні чути ні бачити, — старий російський прийом. Дійсно, й Леві Страус, і Дж. Фрейзер, відмічають у первинних народів одну спільну рису, — боязнь вимовити навіть назву, ім’я, чогось або когось, страшного та неприємного. Одне слово — “не называть чорта по имени”, як кажуть в Росії. З тих пір — з палеоліту, в них і вважається: якщо про когось або про щось не говорити, не пам’ятати, — його ніби то й немає; і — ніколи не було. Цю рису свого часу запримітив ще великий фізіолог, І. П. Павлов. Особливо надивилися ми всього цього в совєцький час, котрий — принаймні в духовній галузі — був чистим провалом у палеоліт. Втім, про все це — згодом та окремо.
Але, є в цьому ще інша, теж досить цікава сторона.
Пам’ятаю, якось, вже по війні, одному з американських журналістів удалося взяти інтерв’ю в самого тов. Сталіна І. В. Американці, за своїм дещо простуватим розумом, надають таким інтерв’ю — значення надзвичайного, а тут — ще й сам: тов. Сталін І. В. Який безпосередньо перед тим так добре обвів круг пальця Черчіля та Рузвельта разом, у Ялті та
