Дві культури - Олександр Боргардт

загарбать і з собою взять у домовину”. Це вже не тільки коротка характеристика одвічно грабіжницького характеру російської історії. Це ще й вбивча, 96 міцності українська іронія, що досягає цього ступеню тільки й єдино тут, на своїй батьківщині, звідки вона помандрувала у світ разом із біженцями 375 року, — в Україні. Тому що, як розібратися, то Росія була рівно тим же нічим і в своєму історично головному, ремеслі пограбування. Тому що в усьому світі грабують інших на те, щоб поживитися чужим, забагатіти самому. А що ж ці — котрі полишать по собі руїну? Чим та коли вони збагатилися?

Та вважайте, що нічим. У інших поменшало, а от у них — так і не побільшало, попри Ломоносова. Попри елементарну логіку. Не спорудили ні Колізеїв, ні Партенонів, про це вже казали. Але, так може побудували той самий — “трєтій Рім”? Та ні, й цього не сподобились, тому що кожний, хто побував у цьому всеросійському вошатнику, добре знає, що мимо побудованого ще за Івана ІІІ італійцями Кремля, — там так і нема на що глянути.

Значить… значить грабували воістину на те, щоб грабувати, щоб дослівно “взять у домовину”; тільки й єдино. А вона — “домовина”, — вже близько–близько, передбачав і її геніальний прозорливець Шев ченко.

І в іншому він — як у воду дивився; це з тої ж фантастики “Сон”:

України далекої Може, вже немає. Полетів би, подивився, Так Бог не пускає. Може Москва випалила І Дніпро спустила В синє море, розкопала Високі могили — нашу славу. [теж там, с. 214]

Ну, а це як? — хіба не пророцтво? “Може Москва випалила” — ясно, що випалила: Чорнобилем. А де наш Дніпро, перетворений на шерегу брудних калюж — “сталінскіх морєй”? А де наша всесвітня слава — золото наших готских предків, перетаскане спочатку до Москви та Петербурга, а потім потихеньку розкрадене?

Другий та останній приклад — звідти ж, так само несмертельні рядки:

Тепер же я знаю: Це той Первий, що розпинав Нашу Україну, А Вторая доконала Вдову сиротину. [теж там, с. 213–214]

Чи можна коротше та ясніше сформулювати сенс існування цих двох, найбільш шанованих (саме за це) російських монархів (більше всіх набули чужих земель)? — ні, в жодному разі. І далі, той самий мотив:

Кати! Кати! — людоїди! Наїлись обоє, Накралися; а що взяли На той світ з собою? [там же, с.214]

Важко, мабуть, більш стисло та точно представити весь історично прогресивний процес добровільного приєднання відсталої України до передової Росії…

Бо ж “Сон”, це воістину, не вірш та не поема, це справжня енциклопедія історії України. Чи можна відшукати щось подібне у Пушкіна з його “історічєскімі поемамі”? — далебі… В жодному разі.

* * *

До речі, як вже згадали Т. Шевченка, чи ви не вважаєте, що зіславши ні за віщо його, поета та художника, до солдатчини, — можна б на цьому й заспокоїтись? Тому що це є, вже саме по собі, достатнє підлотство. Але йому ще заборонили писати та малювати, — от, це було вже підлотство всесвітніх масштабів, тобто — російське. Невідоме більше ніде у світі.

УКРАЇНСЬКА ІРОНІЯ

Лісів було невирубаних море

і їжі стільки, їж хоч подавись!

Яке ж у мавпи трапилося горе,

Що всі гуртом у люди подались?

Б. Боціян

Література царської Росії — бідна гумором. Зрідка знаходимо в ній щось вартісне з цього боку, — не до того їй було. Ще менш властива їй іронія. Ф. М. Достоєвскій сказав колись: “Все мы вышли из “Шинели” Гоголя…”, але… Сам Гоголь вийшов з української традиції, а його безпосереднім учителем в літературі був Е. Т. А. Гофман (1776–1822). А цей був настільки просякнений іронією, що мало невідривний від неї. Умів бути іронічним і сам Гоголь, навіть у тій же “Шинели”, але саме ця його властивість не наслідувалася продовжувачами, включно з Достоєвскім; як рівно його гумор.

То як же тут не пригадати оте, марксистське — “битіє опрєдєляєт сознаніє”?

І — дійсно, коли меншість народу має право продавати та купувати більшість як худобу, — які тут можуть бути жарти, який може бути гумор…

Але, відмінили рабство, потім прийшли більшовики, настало всезагальне “раскрєпощєніє” — “Ми не раби, раби не ми…” та геть усе змінилося: “Ми наш, ми новий мір построім!” То мабуть вже в цьому “нашому — новому світі”, — знайшлося місце й гумору вкупі з іронією? — як же…

Революційне мистецтво, це мистецтво особливе, своєрідне.

З революцією несумісні ні дотепи, ні гумор, а значить — і веселість взагалі. На барикади йдуть із убивчою серйозністю, без жартів та анекдотів — вирішувати долі світу; йдуть умирати — “І как одін умрєм…”. А той, хто на вбивчу серйозність нездатний — в революцію просто не ходив. Або вона сама його відторгала.

Візьміть хоча б недосяжний верх “рєвіскусства” — “Інтернаціонал”. Запевняючи нас в тому, що: “кто бил нічєм,