Один в океані - Ален Бомбар

За кілька сотень метрів од берега до нас приєднується флотилія з двох чи трьох суден. Наш перший від'їзд набирає характеру свята, правда, ще дуже скромного; та з кожним новим етапом нашого плавання друзів і прихильників стає більше. Поки що ж нас мало хто знав і розумів.

І коли ми відповідаємо нашим друзям прощальними помахами рук і посмішками на посмішки, то почуваємо, що насправді перебуваємо вже далеко-далеко від них і становимо одне ціле з благеньким суденцем, яке незабаром стане для нас центром світу. Ми вже не належимо землі.

Білі баранці вкривають море; багато днів нам доведеться пливти серед них. Нас весь час обдає бризками. Нарешті з буксира долинають звуки сигнального дзвону. Джек подає знак — і буксирний трос відчеплюють.

Останнє прощання. Катери з журналістами ще раз пропливають навколо човна. Ми машинально прощаємося з ними помахами рук. І дивно. Люди раптом стали для нас якимись далекими. Здається, ми відгороджені од них муром. Так! Саме в цю мить ми зрозуміли весь трагізм нашого становища: ми самотні! Наше життя в морі тепер щось реальніше, відчутніше і важливіше, ніж усі взаємини з тими людьми, які перебувають від нас недалеко. «Та пливіть же, пливіть!»

Це єдині слова, які ще мають для нас сенс. Хочеться вигукнути їх на весь голос, але ми не вимовляємо їх навіть пошепки.

Поступово судна віддаляються. Ось тепер ми справді самотні, зовсім ізольовані від усього світу морем, на якому нас підтримує лише трісочка — благенький поплавець. Ця трісочка — наш човен. Коли зникло останнє судно за горизонтом, мене раптом охопив жах — страшний ворог, який намагався збороти мою душу й тіло протягом останніх семи місяців. Та це була лише подряпина в порівнянні з тими глибокими ранами, яких завдав мені страх згодом. Пізніше ми не раз відчували справжній страх, а не таку, як зараз, легку тривогу, зв'язану з відплиттям. Справжній страх — це одчайдушна паніка, що охоплює знесилені в боротьбі із стихіями душу й тіло, коли весь світ, здається, сіє жах.

Подув різкий вітер. Ранковий туман ховав од нас землю, яка ще спала. Видно було тільки вершечок гори Собача Голова та італійську частину хребта Бордігер.

Тільки білий пінявий слід лишився на морі від катерів, які розтанули за обрієм. Ми шукали таємничого, невідомого — і ось опинилися з ним віч-на-віч. Ми так часто думали про цю самотність, що тепер сприйняли її як дорогоцінний дарунок, про який мріяли протягом довгих років і який нарешті одержали. Тут було все: і вода, і вітер, і плескіт хвиль. Тільки нас досі не було тут. Та ми прибули сюди, коло замкнулося, і тепер, здається, все гаразд, усе на своєму місці.

(25–27 травня 1952 р.)

Спочатку між Джеком і мною западає гнітюча мовчанка. Наше майбутнє видається нам невідомим, таємничим, і ми вже відчуваємо на собі його тягар.

Вітрила ми не піднімаємо. Джек боїться, що воно не витримає рвучкого вітру, і вирішує поступово випробувати його надійність, а заразом і щогли. Щоб нас не знесло вітром до Ніцци, ми вперше скористалися плавучим якорем [5] . «Єретик» покірно слухається і повертається носом до італійського берега.

Нарешті розвиднілося. Коли ранковий туман розтанув, ми побачили, що берег загрозливо наближається до нас. Треба було негайно відпливти якнайдалі у відкрите море, щоб уникнути зустрічі з численними мисами, які виступали далеко на схід і були небезпечною перешкодою на нашому шляху.

Попереду нас чекало багато пасток: мис Ферра, мис Антібський, Леренські острови. Далі йшли мис Камара і острів Леван, який навіть оптимісти із числа наших прихильників вважали за незбориму перешкоду для чоловіка. Відразу ж за островом Леван берег повертав на захід, і перед нами відкривалися неосяжні морські простори.

Вітер ущух, і ми підняли вітрило. Зробити це виявилось не так легко, бо щогла була укріплена аж на самісінькому носі човна. «Єретик» скидався на ванну, закриту спереду і відкриту ззаду. Вільного місця лишалося мало: доводилось тулитися на площі два метри завдовжки і метр десять сантиметрів завширшки. Ми не наважувалися ходити по тенту носа «Єретика», боячись прорвати неміцний брезент. Щоб добратися до щогли, доводилося робити карколомні, акробатичні вправи, балансуючи на одному з бортових поплавців. Повертатися було ще важче. Найчастіше я добирався до щогли плазом.

«Єретик» пришвидшував хід. З напнутим вітрилом і натягненим шкотом він гордо різав хвилі, лишаючи позаду спінений слід, що зовсім не відповідав скромній швидкості човна. Але ми відчували, що все ж рухаємось уперед. Круті буруни, які лишалися за кормою, допомагали нам визначати на око швидкість «Єретика». Пізніше я навчився робити це інакше: дивився, наскільки сильно напнуто вітрило і натягнуто шкот. Зараз ми ледве робимо півтора вузла за годину, але все-таки пливемо.