Тореадори з Васюківки - Всеволод Зіновійович Нестайко
З-за тонвагена вийшов жандарм у новому сухісінькому мундирі — наче й не падав у воду.
І от знову вони стоять з Артемом на кладці.
— Увага... Починаємо... Мотор! — кричить режисер.
І знову підбігає юнак у береті, клацає своїм «шлагбаумом» і вигукує:
— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль другий...
Гарчить тонваген. Борюкаються жандарм з Артемом. Бемц!.. Беркиць! Шубовсть!.. Жандарм у воді...
Ми підхоплюємося...
— Стоп! — кричить режисер.
— Тю-у-у...
Пропав такий заряд...
Виявляється, тікаючи, Артем послизнувся і впав. Він був ще в кадрі. А Артем — герой і не повинен падати. Герої не падають. В кіно падають тільки негативні персонажі.
Винуватий Артем бубонів:
— Звичайно... Накидали тут лушпиння якогось... І канатоходець послизнеться...
Режисер хмуриться і мовчить. Головних героїв фільму режисери не лають. Режисери лають лише статистів.
Жандарм вилазить з води, свариться кулаком на Артема, але вже не усміхається і не підморгує. Іде за тонваген перевдягатися.
І от знову...
— Увага... Починаємо... Мотор!
Клац! — «шлагбаум».
— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль третій...
...Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Ура! Га-га-га! Го-го-го! — мов скажені, по-справжньому радіємо ми, радіємо не стільки «по ролі», скільки тому, що нарешті нас знімають. Бачимо, режисер усміхається, киває нам, задоволений. Ну все!
— Стоп! — гукає раптом оператор.— Не годиться! Гілляка перекриває дівчину...
От іще!.. Ми вороже дивимося на Вальку, ніби вона винна, що її перекриває якась гілляка...
— Зрубати гілляку!.. Негайно!.. Що за свинство!.. Не можуть підготувати зйомку! Зриваєте мені роботу! Чорті-що робиться на цій студії! — кричить режисер невідомо на кого.
Ми сидимо, гордо поглядаючи навкруги. Ми не винні. Ми добре зіграли. Режисер нам кивав і усміхався. І це справді свинство, що цей дубль зіпсовано. Виходить, даремно ми раділи.
Жандарм вилазить з води, ні на кого кулаком не свариться, але про себе щось бурмоче,— видно, лається... Що ж, ми його розуміємо. Падати у воду не легше, ніж радіти.
— Увага... Почали... Мотор!
«Шлагбаум».
Клац!
— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль четвертий...
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Га-га-га!.. Ура!.. Го-го-го!.. І-і-і!..
— Стоп! Ще раз! Жандарм не досить виразний.
Будеш тут виразним — четвертий раз у воду гепатися!..
— Увага... Почали... Мотор!..
«Шлагбаум».
Клац!
— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий... Дубль п'ятий.
Бемц! Беркиць! Шубовсть!
— Стоп!
У жандарма од клеївся один вус... А що ж ви хочете! Таких тортур живі вуса не витримають, не те що приклеєні.
Іде за тонваген мокрий жандарм. Виходить з-за тонвагена сухий жандарм.
— Увага!.. Почали... Мотор!..
«Шлагбаум».
Клац!
— «Артем»... Двісті дев'яносто сьомий./. Дубль шостий... /
Бемц! Беркиць! Шубовсть! /
— Га-га! Го-го! Ох-ох-о!.. Хі-хі!..— стараємся ми.
— Стоп! Молодці! Нарешті! Здається, тепер все! Гаразд! — задоволено каже режисер. Ми розпливаємося у радісній усмішці. І раптом він завмирає, вирячивши очі:
— Що це?! На руці?!
Я не розумію, що це до мене, і якийсь час іще радісно усміхаюся.
Будка штовхає мене в бік. Я дивлюсь на свою руку і все розумію...
— Го-годинник...— мимрю я.
— Що-о?! Вбивця! Де ти бачив, щоб діти бідняків до революції носили годинники! Ну! Зарубав мені всі дуб лі. Ну! — якимось плаксивим голосом вигукував режисер, потім підніс до губ рупор і вже звичайним своїм голосом закричав:
— Всі лишаються на місцях! Перезйомка! Перезйом-ка! — А тоді знову плаксиво до мене: — Знімай негайно ж годинник і оддай на берег! Негайно!
У мене враз задерев'яніло всередині, я опустив голову і сказав:
— Не оддам!
— Га?! Що?! — не повірив своїм вухам режисер.
— Не оддам... Це не мій годинник... Він уже раз пропадав. А я його сьогодні хазяїнові оддати мушу.
— То що ж ти мені всю зйомку зіпсувати хочеш?!
— Якщо так — я краще не зніматимусь. Я на берег піду.
Мокрий жандарм, що стояв по пояс у воді неподалік і слухав цю розмову, сказав:
— Ну, давай уже мені той нещасний годинник...
— Еге... Які бистрі! — кажу я і ховаю руку з годинником за спину, наче жандарм хоче його силоміць відняти.
— Не довіряєш? — усміхається жандарм.
Я мовчу.
І раптом жандарм тихо так, тихо каже:
— А я тобі на пляжі довірив... Не побоявся...
Наче мене батогом по спині вперіщили — тіпнувся я і рота роззявив. Що-о?
— Не впізнаєш? — усміхається жандарм. Я вдивляюсь, вдивляюсь, вдивляюсь... Ні, не може бути. Не схожий же зовсім. Обернувся я до Яви — він тільки плечима знизує: теж не впізнає.
Озирнувся жандарм навкруги, когось очима шукаючи, зупинився поглядом на Людмилі Василівні у білім халаті, кулаком на неї посварився (його улюблений жест) і крикнув:
— У-у... Розмалювала мене так, що хлопці власного годинника повернути не хочуть.
Бачу — всі кругом сміються: і Людмила Василівна, і режисер, і оператор, і всі-всі, хто біля озера. І Валька, бачу, вже сміється, і Будка, і Ява рота розтягує. Значить, це він-таки, він — наш незнайомець з тринадцятої квартири. Ну я й собі почав усміхатися, а тоді й кажу:
—• А чого ж ви такий... Казали: «Цар, цар», а насправді — жандарм звичайнісінький. А ми, дурні, по всьому Києву царя шукали.
Ще дужче засміялися всі.
— Все правильно,— сказав жандарм-незнайомець.— Щодо царя — ніякої з вашого боку помилки немає. Царя я таки граю. У цьому ж самому фільмі. І царя, і жандарма — дві ролі. Це ось Євген Михайлович так задумав. А взагалі вибачте, дорогі, що я стільки клопоту вам завдав своїм
