Двоє під однією парасолькою - Сергій Олександрович Абрамов

— Є домашній графік.

Не проминув — вставив:

— В якій системі координат?

Подивилася на нього з цікавістю.

— Все-таки образився…

— Ні за що! — відрубав. — Просто розумні слова на вус мотаю.

— Отож-то. Не забудь, що дзвінок обіцяв відремонтувати. До того ж не мені обіцяв — Наташі. Вона сьогодні запитувала…

— Про дзвінок?

— І про дзвінок, і про фокуси. Купив ти дитину, ілюзіоністе… — усвідомила нарешті, як циркова професія Олександра Павловича зветься. А може, і раніше знала, тільки навмисне перекручувала.

…Валерія приймала ванну чи душ, Олександр Павлович ремонтував дзвінок, а Наташа, яка, виявляється, графік випередила, уроки вже зробила, стояла поруч з Олександром Павловичем і тримала гвинтики та ізоляційну стрічку.

— Запам’ятовуєш? — запитав він.

Вона кивнула.

— Іншим разом сама зможеш?

— Навряд чи.

— Чому?

— Мама каже: я до техніки нездібна.

Розумно. Тільки з чого б Валерії робити такі антиемансипаційні висновки? Не її це стиль…

— А до чого ти здібна?

Вона стенула плечима.

— Не знаю.

— А мама знає?

— І мама не знає. Це її і засмучує.

— Рано засмучуватися. Тобі десять років?

— Десять. Мама каже, що у десять років людина вже має визначитися.

Дочка, що “не визначилася”, — це, звичайно, не може засмучувати Валерію. Цікаво: вона сама в десять років знала про свої технічні диво-здібності?

— Слухай, а може, тебе до цирку взяти?

— Як це?

— Ну будеш артисткою.

— Як це? — повторила. А очі засвітилися, рот трохи відкрився, навіть гвинтики в кулаці затиснула.

Олександр Павлович відразу ж і пошкодував про те, що сказав: такими обіцянками перед дітьми не кидаються.

— Звичайно — як… Ти в цирку хоч раз була?

— Була. Дитиною.

— А зараз ти хто?

— Зараз я свідомий елемент суспільства.

— Гарно! — захопився Олександр Павлович.

Він закрутив останній гвинтик, натиснув кнопку. Дзвінок загудів рівно і міцно.

— Дзвонять! — гукнула з ванної кімнати Валерія.

— Це ми! — гукнув у відповідь Олександр Павлович. Зачинив двері, повернув викрутку Наташі. — Слухай, елемент, в тебе завтра коли уроки закінчуються?

— В дві години десять хвилин. А що?

— Я до школи під’їду і повезу тебе до цирку. Хочеш?

— Назавжди? — В її голосі чувся жах навпіл з захопленням.

Олександр Павлович і не хотів того, а засміявся.

— Поки що на деякий час. Години до шостої. А потім ми разом за мамою заїдемо.

— Треба спитати дозволу у мами, — сказала Наташа.

— А якщо назавжди, то не треба? — провокаційне запитання.

Наташа помовчала. Дивилася на долоню, катала по ній викруткою гвинтики, що залишилися. Потім звела очі, і Олександр Павлович несподівано впіймав у них якийсь сумнів.

— Напевне, не треба… Назавжди мама все одно не дозволила б… — І пішла до кімнати: викрутку і гвинтики у стіл ховати.

А Олександр Павлович так і не зрозумів: чи то вона не запитала б і пішла сама, як “свідомий елемент суспільства”, чи то і запитувати не стала б, тому що все одно не піде? До речі, інтерес у нього був чисто риторичний…

…Валерія вийшла з ванної при великому параді. Ні тобі домашнього халата, ні тобі бігуді на голові, ні тобі розходжених капців: цілковитий марафет: туфлі, зачіска, сукня — хоч зараз на подіум, моду демонструвати. Це трохи ускладнювало умови експерименту; Олександр Павлович розраховував, що Валерія трохи розслабиться, дозволить собі деякі “побутові відступи”: ну хоча б халат. Олександр Павлович знав: він у неї цілком елегантний був — чисто тобі з картинки французького модного журналу. Якщо ні, то й ні: Олександр Павлович все ж сподівався, що “портсигар” не підведе, його потужності вистачить і на цілковитий марафет.

— Про що ви тут бесідували? — поцікавилася Валерія.

Вона сіла у крісло навпроти Олександра Павловича, полегшено зітхнула: схоже, що ванна повернула її до життя, знову в бій.

— Про цирк, — сказав Олександр Павлович.

— Фокуси показував?

— Не встиг… Я хочу її завтра повести в цирк.

— Ти ж казав, що вистав ще немає.

— Я їй не виставу, я їй цирк хочу показати.

— А що там дивитися? — досить щиро здивувалася Валерія.

— Все, що Наташа захоче.

— А Наташа захоче? — Валерія обернулася: дівчинка стояла позаду матері і слухала розмову. — Сідай, Наталко, — Валерія посунулась у кріслі, — посидь зі мною. Ти справді хочеш піти завтра з Олександром Павловичем?

Наташа обережно, немов боячись зім’яти материну сукню, сіла на край крісла, кивнула:

— Хочу.

— Дурненька ти моя, — легко засміялася Валерія, притиснула до себе Наташину голову, цмокнула в маківку. — Йдіть…

Час, вирішив Олександр Павлович.

Тепер перед ним сиділа жінка — справжня, а не нею самою вигадана, такого моменту з Валерією могло не повторитися. Він сунув руку до кишені, намацав кнопку на “портсигарі”, різко натиснув її і відразу ж крутнув коліщатко до упору.

Нічого не сталося, та нічого і не повинно було статися. Валерія раптом подивилася на Олександра Павловича, і він побачив, що очі в неї — чорні, непрозорі, глибокі і два маленьких позавіконних вечорових сонця хитнулися в них.

— Ідіть… — якось уповільнено, загальмовано повторила вона, як і раніше дивлячись на Олександра Павловича, і раптом немовби отямилася: — Сашко, давай сьогодні залишимося вдома?

— Давай, — сказав він.

“Портсигар” діяв, сумнівів в Олександра Павловича, певне, не було. Можна відразу вимкнути його, повернути реальність, а можна і не вимикати, продовжити мить, тим паче