Перстень Борджія - Володимир Нефф

— Не бачу, чому б я мав приховувати те, що знають майже всі, — відповів Петр поволі й виразно. — Я мав намір убити кардинала Джованні Гамбаріні.

Панство заворушилось від хвилювання, а юний король, почервонівши, притиснув до вуст праву руку, стиснуту в кулак. Королева–регентка негайно покарала його за це гучним ляпасом.

— А чому? — запитала вона Петра.

— Я не хочу перелічувати тут його злочини, якими він давно вже заслужив, щоб я скрутив йому шию, — мовив Петр. — Тут вистачить, мабуть, сказати, що для нас двох, для Гамбаріні і для мене, світ затісний; ми постійно наштовхуємось один на одного. От і тепер, коли я, як уже згадував, намагаюсь помирити Європу, він прагне розв’язати велику всеєвропейську війну. Я приїхав, щоб перешкодити йому в цьому.

— Оце вже справді я чую вперше, що його Еміненція кардинал Гамбаріні прагне розв’язати велику всеєвропейську війну, — зауважила королева–регентка. — Чи розумієте ви, що своєю заявою образили мене?

— Етикет, — відповів Петр, — завжди був моїм найслабшим місцем, бо містить у собі велику кількість приписів, що суперечать здоровому глуздові. Я вивчав їх так недбало, що не міг осягнути розумом їхній дух і погодитися з ними. Я навіть зараз не можу збагнути, мадам, чим могла образити вас моя заява, що Гамбаріні прагне розв’язати велику європейську війну.

Королева–регентка відповіла:

— Тим, що опосередковано ви звинувачуєте мене, короновану регентку цієї країни, нібито я терплю такі злочинні неподобства.

— Та що ви, мадам! — вигукнув Петр. — Опосередковано звинувачую вас? Я звинувачую вас прямо: ви провадите свою політику за порадами своїх улюбленців, колись Кончіні, тепер Гамбаріні, і намагаєтеся перетворити Францію на австрійську й іспанську колонію, щоб папі та Габсбургам уже ніщо не перешкоджало розпочати воєнну кампанію проти протестантської півночі Європи!

У галасі, який здійняло обурене й нажахане панство, вловлювалися слова «браво, браво», якими юний король, широко розплющивши очі й піднявши кулачки, привітав промову розлюченого Петра.

— Пане де Кюкан, — сказала королева–регентка, коли знову запанувала тиша, — вистачило б непомітного поруху моєї руки, щоб вам за це нахабство вирвали язика розпеченими кліщами. Але в моїй країні, себто в країні, де паную я, знаряддя тортур є начиннями не покарання чи помсти, а пошуків правди, а ви ж сказали про себе правди більше ніж досить. Гадаю, ви збожеволіли від страху перед тортурами; інакше я не можу пояснити вашу божевільну промову.

— Я не боюсь ваших тортур, — заявив Петр, — і зараз це доведу.

Зібравши всі свої сили, як робив це досі лише двічі чи тричі в житті, він розірвав ремінь, яким були зв’язані його зап’ястя, і, простягнувши ліву руку до сковороди, набрав повну жменю розпеченого вугілля й повільно почав його кришити, випускаючи шматочки поміж пальцями на кам’яну підлогу катівні. Пани і дами вражено й нажахано загомоніли і піднесли до своїх носів і вуст хустинки, напах–чені парфумами torturon, які перебивають сморід смаженого людського м’яса.

— Пане де Кюкан, ні! Не робіть цього! Ні, не робіть! — скрикнув юний король і, підскочивши до Петра, розімкнув своїми тонкими дитячими пальцями його почорнілу, обпалену долоню. Далі обернувся до своєї матері й до панства за її плечима і схвильовано сказав таке:

— Знайте ж усі, що на світі було лише двоє героїв, Муцій Сцевола, який з усмішкою на обличчі добровільно спалив руку на жертовному вогні, і ось цей П’єр Кюкан де Кюкан, мій приятель. Бо моїм приятелем є кожний, хто є ворогом кардинала Гамбаріні, тієї підлої істоти.

Промовивши це, він дуже почервонів, безумовно жахнувшися сміливості своїх власних слів.

— Негайно сядьте, cip, — мовила королева–регентка. — І попросите його Еміненцію, щоб він вам дав по задкові не на три, а на десять ударів більше.

І поки король похнюплено повертався до свого стільця, королева–регентка вела далі:

— Дякую вам, пане де Кюкан, це все, про що я хотіла дізнатися.

І меткий секретар на її знак покликав швейцарців, які відвели Петра до його цюпи.

Десь за годину чи трохи більше до Петрової цюпи ввійшов отець Жозеф. Петр привітав його радісно, бо дивний чернець не викликав у нього неприязні, а допит у катівні зовсім вичерпав його сили, отож, крім тілесного болю, він страждав ще й від самотності та суму. Отець Жозеф, як завжди, босий, простоволосий і брудний, був усе ще в сутані, яку отримав від Петра, щоправда, підперезаний товстим мотузком замість старого синього. В руці він тримав круглу білу торбинку, з якої, коли він нею поворухнув, ледь куріло.

— Я потай стежив за твоїм допитом, П’єре, сину мій, і можу сказати, що ти попрацював на славу, — мовив він, розв’язуючи торбинку. — Але спочатку остуди руку цим борошном, яке я приніс, бо не треба, щоб ти до останньої миті страждав більше, ніж це потрібно. А ті кілька хвилин, які лишились тобі в житті, варті цього.

Петр запхнув свою обпечену руку в торбинку з борошном і полегшено зітхнув.

— Мені залишилося лише кілька хвилин жити? — запитав він.

— Так, лише кілька хвилин, — відповів отець Жозеф. — З твого боку це був дуже геройський вчинок. Я сам при всій силі самовладання й самокатування, якому себе піддаю, щоб наблизитись до Бога, далебі, не знаю, чи знайшов би цієї миті у собі досить рішучості простягнути руку до того страхітливого казанка, що дихає самим пеклом.

— Я простягнув до нього лише ліву руку, — сказав Петр усміхаючись. — А як ви знаєте, на лівій руці в мене бракує одного пальця. Отож я попік лише чотири пальці, а не п’ять, як би трапилось на моєму місці з іншою людиною. А коли не так уже давно мені, завдяки химерному