Перстень Борджія - Володимир Нефф

Вони продовжили свою подорож, але велику відстань цього дня вже не подолали, бо не були в хорошій формі. Коли вони проминули Ліон, рушили далі на північ долиною ріки Сони, яка неподалік впадає до Рони, і коли землю окрили сутінки, зупинились на ночівлю в містечку Віль–франш, де на них чекала ще одна несподіванка.

Коли після скромної вечері в заїзді «У півня» Петрові приспічило вийти на хвилинку надвір, капітан де Тревіль доручив одному з кадетів, мовчазному здорованеві на ймення Антуан, щоб той супроводив в’язня з оголеною шпагою в одній і з зарядженим пістолем у другій руці. Але Антуан надумався скористатися цією прогулянкою на свіже повітря так само, як збирався нею скористатися Петр, отож він вивільнив праву руку, запхнувши оголену шпагу під ліву пахву, і став під пліт поруч із Петром. Раптом запанувала темрява і все зникло, а коли Петр знову отямився, то вже не стояв під плотом, а лежав з пов’язкою на голові на ліжку, вкритому соломою, в кімнаті, яку капітан де Тревіль наказав приготувати для себе і своїх людей у заїзді.

— Що сталося? — запитав він капітана, що сидів біля нього на низенькому триногому ослінчику, яким користуються доярки.

— За неповну добу це був другий випадок, коли ми не змогли вберегти вас, пане де Кюкан, — відповів капітан. — Незнайомий чоловік ударив вас ножакою, а Антуан, який замість того, щоб стояти біля вас із шпагою в руці, саме мочився, зміг вистрелити в нього з пістоля, коли вже ви лежали без тями; небагато бракувало, щоб і він дістав по довбешці. — Капітан де Тревіль помовчав, а тоді додав: — Хірург, який вас оглядав, сказав: ви пережили це лише завдяки тому, що у вас залізний череп.

— Краще б він не був залізним, — мовив Петр. — Усе це могло бути вже позаду.

— Розумію вашу гіркоту, пане де Кюкан, — зауважив де Тревіль. — Мені соромно, і я вже навіть не наполягаю, аби ви дали мені чесне слово, що не спробуєте втекти.

— А я дам вам це чесне слово, — перепинив його Петр. — Уже не хочеться боротися за життя. Мені це набридло.

— Розумію, починає приїдатися, що хтось весь час намагається відтяти вам голову, — погодився капітан де Тревіль. — Учора вам готували сокиру, а сьогоднішній харцизяка мав за поясом різницького ножа. Ви можете встати?

— Так, — відповів Петр. — А навіщо?

— Бо цей мерзотник, мабуть, уже отямився, — пояснив капітан. — І не виключено, що від нього ми дізнаємось про цікаві речі.

Він допоміг Петрові встати і, взявши ліхтар, повів його коридором, у якому чатували кадети Гастон і Арманд, до комірки без вікон, де зберігали віники і різний мотлох. Там, на розстеленій кінській попоні, лежав, тяжко дихаючи, темноволосий парубок.

Капітан де Тревіль подав Петрові кинджал.

— Це ваше діло, — сказав він. — Приставте йому кинджал до горла, і нехай він видасть вам місце свого rendez–vous[36] із негідником, який його найняв і якому мав передати вашу відтяту голову. А ми вже якось туди доберемось.

Петр нахилився над пораненим, на обличчі якого з’явився вираз смертельного жаху, і всадив йому кинджал у серце.

— Ви збожеволіли? — скрикнув капітан де Тревіль. — Навіщо ви закрили йому рота?

— Бо він не мав що нам видати, — пояснив Петр і, витягнувши лезо із тіла молодого чоловіка, витер його полою куртки молодика, а тоді повернув кинджал капітанові. — Цим наймачем убивців, які пробували відправити мене на той світ, був він сам. Мабуть, у нього кінчилися гроші, тому він мусив особисто взятися за діло.

Петр відвернувся від тіла молодого плейбоя Маріо Паккйоне і, зціпивши зуби, щоб погамувати шалений головний біль, помаленьку пішов геть.

— Але ваше чесне слово, що ви не пробуватимете втекти, залишається дійсним, — зауважив капітан де Тревіль.

— Я його дав на кілька хвилин раніше, — сказав Петр. — Але нічого не вдієш, це моя помилка і забрати його назад я не можу.

Він знову ліг на своє ліжко і спав до ранку, мов убитий.

Оскільки молодий плейбой Маріо Паккйоне остаточно випав із гри й оскільки Петр Кукань пам’ятав про своє чесне слово, що не пробуватиме втекти, ескорт без жодних ускладнень доїхав до Парижа, точніше, до паризької брами святого Антонія, а звідти до Бастілії, розташованої поруч; капітан де Тревіль, щасливий, що завершив трикляту мандрівку, яка спочатку видавалася йому та його кадетам легкою прогулянкою, передав в’язня та його речі каштелянові Бастілії і, перш ніж зникнути — як він уважав — із Петрового життя, потиснув його руку.

— Щасти вам, пане де Кюкан, — сказав де Тревіль на прощання.

У своїй військовій простоті він навіть не подумав, що доставити когось за грати найміцнішої у світі в’язниці, а тоді побажати йому щастя — до певної міри цинічно. Але Петр, який полюбив його, не розсердився. Зрештою з припливом нових сил після загоєння рани на голові й спокійного закінчення мандрівки до нього повернулися характерні для нього заповзятливість і оптимізм, отож утеча зі страшної фортеці з її сімома вежами, могутніми мурами і зведеним мостом при крихті щастя не видавалася неможливою.

У комфортабельній, з усіма вигодами цюпі на другому поверсі східного крила Бастілії він провів кілька спокійних днів, намагаючись ні про що не думати й нічого не боятись, лише чекати дальших подій. їжу приносили тричі на день, вона була смачна, гідна оселі принців королівської крові, що іноді тут перебували. По дев’ятій годині ранку завжди приходив цирульник, який голив його, масував обличчя, приводив до порядку кучері й нігті, отож Петр за цей короткий час погарнішав і злагіднів, як ніколи. Каштелян прислав йому стос чудових книг,