На далеких берегах - Імран Ашум огли Касумов

І знову вони йшли в гори. Мехті вів під руку незнайомий дідусь у кептарику.

Васю несли на марах уже попереду, він був умитий, причесаний, одягнений у чисту полотняну сорочку-вишиванку, взутий у нові черевики.

В селі, що приліпилося до голих скель, зробили привал. Біля Мехті весь час сидів той самий незнайомий дідусь і кілька парубків; чути було приглушені голоси. Він послушно випив кварту вина, чиїсь прохолодні руки перев'язали йому вухо, що кровоточило. А коли вони вийшли з села, Мехті побачив, що на грудях у Васі лежать великі білі квіти — подарунок землі, яка рано прокинулася від зимової сплячки.

Потім Вася лежав на землі; кругом нього було дуже багато людей; гримів рушничний залп; потрясаючи стиснутими кулаками, говорив Ферреро; він не витримав — одійшов і почав сякатись у величезну картату хустку. Говорили й інші: здоровань-болгарин, вогненнорудий Маркос у гостроверхій шапці, зсунутій на потилицю; негр Джойс — він зовсім не знав Васі і все-таки хвилювався, як ніколи раніше. Це було перше велике горе в його новому житті: загинув товариш по боротьбі…

Позад Мехті хтось, закурюючи, чиркнув сірника; Мехті обернувся: добре й лагідне обличчя Сергія Миколайовича було сумним; він гарячково затягувався цигаркою, його одутлі щоки трохи тремтіли.

Мехті сидів перед горбочком, устеленим хвоєю й квітами, а довкола височіло мовчазне камінне громаддя…

Не було ні болю, ні сліз, ні крику — порожньо в душі, порожньо навкруги…

Він помітив, що напроти нього, біля могилки, стоять заплакані Сільвіо й Віра.

— Нема Васі, — знову промовив Мехті, звертаючись сам до себе, і вперше за цей нескінченний день відчув, що йому важко дихати. Нестерпно закололо в грудях…

І разом з болем з глибини свідомості прийшла майже відчутна на дотик думка: в його жилах, примушуючи рухатись, битися наболіле серце, тече Васина кров.

Гаряча Васина кров!

І Мехті побачив перед собою не Віру й Сільвіо, а Васю з Анжелікою; а потім самого Васю у формі німецького солдата, Малюка з щокою, що сіпалася; а потім Васю, який допомагає йому йти лісом: Мехті ще кволий після поранення, а Вася, білявий, веснянкуватий, захоплено розмовляє з ним про те, що весна вже близько.

Тепер нема Васі, а є ось ця могилка.

Мехті беззвучно ридав біля маленького горбочка, устеленого хвоєю. Він не чув, як звідкись здалека долинув сюди протяжний стогін. Віра й Сільвіо занепокоїлися, але не рушили з місця — не можна було лишати Мехті самого. Стогін повторився: потім настала тиша.

Це стогнала чешка Лідія Планічка — під час похорону Васі вона відчула себе погано і зрозуміла, що настає хвилина, коли вона зможе назватися матір'ю. Планічка розшукала в натовпі медсестру і, опираючись на рушницю, як на ломаку, добралася до затишного куточка поміж скель.

І вона подарувала світові сина, а медсестра сповила його. Стогнання матері доносились до Васиної могили.

Віра підсіла ближче до принишклого, нерухомого Мехті.

Мехті пригадав, як тягнув її Вася за руку з «комбінату», а вона була перелякана, уся тремтіла… Недавно це було, а, здається, минули роки…

Тиша на землі. «Тиша має порушуватися тільки піснею», сказав якось Вася. І зараз було тихо-тихо… Та ні, це не та тиша, про яку мріяв він!..

Мехті встав із землі, постояв ще хвилинку біля могилки, потім спроквола побрів униз, до табору.

На галявині, біля одного з наметів, юрмилися партизани.

Лікар, галасливий, як завжди, кричав, вимагав, щоб Планічку негайно вклали спати, — вона щойно прийшла сюди, як і раніше, спираючись на рушницю, — змарніла, але вся якась сонячна.

Партизани з рук до рук передавали дитину, загорнуту в чистий рушник. Вони допитливо вдивлялися в личко людини, яка щойно народилася.

Показали його й Мехті. Він довго тримав на руках малюка, який появився на світ у той день, коли помер його побратим Вася, в ту годину, коли Васю поховали серед скель, на чужині.

Думали, яке ж йому дати ім'я. Одні пропонували назвати малюка Джузеппе, на честь загиблого батька, інші — Васею.

— Васею! — тихо сказала Планічка.

І, може, й досі живе десь хлопчик, у якого батько італієць, мати чешка, а ім'я російське…

Рани Мехті гоїлися швидко. Зажило вухо: лише маленька пов'язка на руці говорила про те, що руку вразила випадкова куля. І тільки ніяк не гоїлась інша, глибша рана: Мехті й далі сумував за другом; йому здавалося, що Вася забрав з собою частку його власного серця.

Він спробував забутися в роботі над картиною.

Мехті клав на полотно енергійні мазки, він працював швидко, майже до нестями. А потім довго, ні про що не думаючи, дивився на полотно. Працювати було важко.

Важко було працювати ще й тому, що Мехті вкладав у свій задум дедалі більший зміст.

Те, що він зображав на картині, було для нього вже не тільки світлою, дорогою мрією. Він «вистраждав» своє творіння у повному розумінні цього слова.

Бойові друзі Мехті ходили на завдання, а його не брали з собою. Він не ображався. Він ждав свого.

Штаб бригади розмістився тепер у невеличкому високогірному сільці Гранік, і Мехті працював у маленькому садочку перед глинобитною хатиною з пласким дахом. У садку росло лише кілька низеньких, миршавих деревець.

По даху хатини ходив вартовий.

Біля Мехті годинами просиджував Анрі Дюез — він кашляв ще дужче, ніж перед тим (весна — погана пора року для сухотних), але й слухати не хотів про те, щоб залишити бригаду.

Кулі його не брали, і Дюез був певен,