Перстень Борджія - Володимир Нефф
Двері відчинились, до зали ввійшов слуга–іспанець у супроводі двох чоловіків, одягнутих так само охайно і пристойно, як він, з вигляду небагатих, але поважних городян. Один із них, менший, із добродушним, повним, поголеним обличчям, ніс у руш’ різницьку сокиру.
— Ну, де він? — запитав він, крутячи опущену до землі сокиру. Він, безперечно, намірився відрубати Петрові голову відразу на місці і не збирався тягнути кудись його тіло.
— Десь тут, — відповів слуга. Він нахилився під стіл у тому місці, де стояв порожній стілець Петра, щоб вже ніколи не випростатись, бо шпага простромила його серце, мов удар блискавки. І відразу ж гримнули два постріли пістолів, товстий городянин і його приятель упали, і знову запанували спокій і тиша, порушувані лише суворим подихом сонних богатирів. Свічки на круглій люстрі тріщали й гасли одна за одною.
«Усе це нітрохи не перешкоджає мені здійснити свій намір, навіть навпаки», — сказав собі Петр, долаючи новий напад дрімоти, яка мов камінна брила хилила його до землі. Це він сказав уголос, щоб додати своєму наміру більше рішучості; але цієї миті у нього підломилися руки, якими він, стоячи навколішки, спирався об землю, і він заснув, мов убитий.
На світанку городник, постійний постачальник подружжя Ляванші, зупинив свій візок, запряжений віслюком, перед брамою «Червоної корчми» й закалатав своїм дзвоником, як робив це вже багато років. Він подзвонив тричі, та оскільки ніхто не вийшов відчинити йому браму, надійно замкнену ізсередини, городник виліз на борт свого візка і, подивившись за стіну, побачив серед подвір’я у калюжі крові дівча з корівника, рудувату Сюзанну, якій, коли вона в неділю виряджалася до церкви, не було рівних серед дівчат В’єна. Городник, упавши від переляку з візка, закричав на все горло, скликаючи мешканців вулиці Шевців на місце злочину.
Бажаючих збіглося достатньо, а жахи, які вони потім побачили в «Червоній корчмі», були такі великі, нечувані й небачені, що дали поштовх до виникнення страхітливої ярмаркової пісні, яку згодом співали по всіх ярмарках і народних гуляннях південної Франції добрих двадцять, а може, й більше років. Крім дівчини Сюзанни і трьох незнайомих чоловіків, убитих у залі, жорстоко замордували ще й майстра Ляванші та його дружину. Мушкетери, а в першу чергу Петр, який один знав, що сталося, мусили докласти величезних зусиль, щоб після свого пробудження переконати жандармів у своїй невинності і задовільно пояснити, як могло статися, що їхня вечеря мала такий кривавий і сумний кінець; невідомо, як би обернулася справа, коли б у кишені мертвого іспанця не знайшли велику кількість порошків, яких, за висновком експерта, місцевого аптекаря, вистачило б, щоб приспати цілий полк.
Наближався полудень, коли слідство закінчилось і протокол про жахливі події у «Червоній корчмі» було написано й підписано, отже капітан де Тревіль, кадети і ескортова–ний Петр Кукань могли вирушити далі в дорогу. їхали мовчки й похмуро, бо всі, як один, страждали від головного болю й страшенної спраги, втамувати яку не могла навіть велика кількість води. Уже під’їжджаючи до Ліона, капітан де Тревіль раптом застогнав, приострожив свого коня, від’їхав кроків на двадцять, тоді зупинився й обернув обличчя до загону, що ледь сунув.
— Панове кадети! — гукнув він. — Ми правильно чинимо, що мовчимо, бо єдине, що кожен із нас може сьогодні зробити, це виступити із самооцінкою, яку найточніше можна сформулювати таким чином: «Я вайло. Я опудало у військовій формі. Я прикра карикатура на те, чим має бути королівський мушкетер». Ми стали жертвами змови, і єдиний серед нас, хто зміг протистояти цій змові, це наш в’язень, якого ми повинні охороняти і за безпеку якого відповідаємо своєю честю, і який, навпаки, охороняв нас, коли ми спали. Пане де Кюкан, дозвольте мені від свого імені й від імені моїх кадетів висловити вам своє визнання і свою вдячність.
— Пане де Тревіль, — відповів Петр, — дозвольте й мені правильно витлумачити ваші слова, хоча я й ціную їх щирість, сердечність і мужність. Ви помиляєтеся, твердячи, що я вас охороняв, бо хоча ситуація, у якій ви опинилися не з своєї провини, виглядала небезпечно, нікому з вас ніщо не загрожувало. Злочинців, яких я убив, цікавила моя особа і моя голова, і то зовсім не образно, а цілком буквально; мабуть, ви й самі помітили, що один із них приніс із собою сокиру.
Капітан де Тревіль, того дня навдивовижу блідий, ще більше посинів і скрикнув:
— І ви твердите, що нікому з нас ніщо не загрожувало? Що було б із нами, якби ми довезли вас, за чию безпеку відповідаємо, до Парижа без голови?
— Ця думка мене жахає, — відповів Петр. — Але запевняю вас, що моя голова сидить на рлечах дуже міцно, і людині, що домагається її, не щастить: після моєї появи на французькій землі це вже не перша змова проти мене і, гадаю, не остання.
— В такому разі я забираю назад свою вчорашню заяву, що при першій нагоді, коли ви знову опинитесь на волі, я вас проштрикну і вирву ваш язик, оскільки ворог, який хоче позбавити вас життя, явно боїться вас, як чорт ладану. Дозвольте мені потиснути вашу руку, що зовсім не свідчить про зміну мого ставлення до вас як начальника ескорту до ескортованого, а зовсім навпаки. Досить уже жартів, досить бенкетів у «Червоних корчмах», досить пити вино. Пан Кюкан, зважаючи на його безпеку, не може й на мить залишитися на самоті і без нагляду, спати ми будемо всі разом у одному приміщенні, а він посередині між нами, причому двоє кадетів стоятимуть на чатах; щодня долатимемо більшу відстань, щоб закінчити цю важку й кляту подорож якнайшвидше. Віднині спатимемо одягнені, щоб бути завжди напоготові.
— Як це віднині? — сказав Жан–Поль. — Наскільки мені відомо, одягненими ми спали вже вчора.
— Повторюю: щоб бути
