Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Притулив бінокля до очей… Так, є. Отже, з ним усе гаразд. Фашисти не дізналися, що він передав харчі та воду.

Але цього разу на якусь передачу сподіватися, звісно, не можна. Напевне, в одному з баркасів десь там сидить і представник фашистської влади.

Левко Пилипович переводив бінокля з одного суденця на інше. Поки баркаси були недалеко від берега, упізнавав рибалок. Он — Сергій Пшенишний із своєю дружиною. Вона завжди ходить з ним на лови. Міцна, дебела жінка, силою перед чоловіком не поступиться. Он — Іван Москалець, он — Петро Левада, он — Яків Холмогоров… Дивно: наглядача нібито немає. Невже комендант випустив баркаси без свого ока?..

Бригада попрямувала вздовж берега і висипала в'ятери.

Хмари все дружніше облягали небо. Сонце ледь угадувалося, воно розповзлося на тлі важкої темно-сизої запони холодною безформною плямою. Вітер став тугий і пружний. По морю побігли вже не поодинокі білі бурунці, а круті сердиті хвилі такого ж кольору, як і захмарене небо, — темно-сизого.

«Можна чекати шторму, — подумав Левко Пилипович. — А якщо розгуляється шторм, то нічого й сподіватися, щоб найближчим часом Мікосу Фасулаті пощастило ще раз передати харчі та воду… Добре, коли шторм з дощем, тоді обійдемось, переб'ємося. А якщо сухий шторм? І такі ж бувають на морі — висять хмари, вигарцьовує море, висвистує вітер, а дощу — ні краплини… Он воно як виходить: надієшся на краще, а йдеться на гірше. Навіть сили природи стають на перешкоді».

Далеко пішли рибалки. Тепер уже і в бінокль не розрізниш ні їхніх облич, ні баркасів. Гойдаються лише чорні силуетики, підстрибують на хвилях, то підіймаються, то опускаються, то сходяться, то розходяться. Їм, звісно, зараз і діла немає до того, хто на скелі у вежі і що тут зараз робиться. Їм аби тільки риба вловилася, бо дома ж — сім'ї, а їсти щось треба.

З давніх-давен селище годується рибою. Іншого промислу немає. Хіба ото ще виноградники, але їх мало. То — на любителя. Хочеш — розводь, а не хочеш — не треба, ніхто тебе не примусить. А риба — ремесло надійне. Її можна і насолити, і накоптити, і насушити. На це в селищі всі майстри, від малого до старого.

«Еге ж, їм зараз не до нас, — зі смутком у серці думав Левко Пилипович. — Тільки, може, Мікос та Костас поглядають на скелю, але вони зараз безсилі щось зробити…»

Не думав і не здогадувався Левко Пилипович, що про них знають уже не тільки Мікос, Костас та Марія.

Від хати до хати, як найбільшу, найсвятішу таємницю, передавали з уст в уста, що у вежі засів учитель із синами. Так-так, той самий учитель, що навчав їхніх дітей. Той, який завжди до кожного жителя селища ставився з повагою та ласкою. Той, з яким можна було просто поговорити і у важливому ділі порадитися…

Уже не тільки сім'я Фасулаті, а й інші готували передачу для вежі.

І перед тим як цього разу вийти в море, між Мікосом і його другом Сергієм Пшенишним відбулася дуже важлива розмова.

— Тепер, Мікосе, тебе одного в море німці навряд чи пускатимуть. Треба діяти разом, — сказав Пшенишний.

— Що ж будемо робити? — скрушно похитав головою Мікос. — Якщо я затримаюся, фашисти одразу помітять, що один баркас не повернувся до причалу.

— Так і помітять! — посміхнувся Пшенишний. — Хіба ти забув, що я бригадир? — Ну й що з того? Очі ти їм зав'яжеш, чи що?

— Зав'яжу не зав'яжу, а обдурити можна… Всі ми затримаємось у протоці, коли будемо вертати назад. А тим часом ти передаси все наготовлене… Тільки знак їм подай, щоб вони там швиденько. Ге-ге, це одному важко, а гуртом знайдемо, що і як робити, — додав Пшенишний.

— А по якій же причині ти затримаєш баркаси у протоці?

— Та по якій же ще? В'ятери висиплемо. Рибу ловимо та й край. Увесь прохід до бухти мережами пересиплемо. А захоче німець з бухти у море вийти, гвинтами в них заплутається.

— Це справді було добре придумано. І Мікос Фасулаті вже не мав сумніву, що все обійдеться гаразд.

Всього цього не знав Левко Пилипович. Однак і місця свого на скелі не залишав. Якась підсвідома надія ще змушувала його сидіти й стежити за рибалками, за морем, за хмарами, які клубочилися вже над головою.

«Якщо піде дощ, треба буде особливо уважно стежити за тими, що внизу стоять заслоном, — думав він. — Саме під час дощу вони й можуть підкрастися, сподіваючись, що тут пильність буде послаблена… Сам на вахту стану, а Грицько та Андрійко хай воду збирають. А потім, після дощу, суп зваримо з останньої порції консервів, щоб посьорбати гаряченького, бо зовсім уже охляли всі…»

Хмари затягли небо суцільною завісою. Море стало чорним і важким. По сухій траві, що стирчала окіл жовтими, мертвими стовбурцями, побіг тугий і вологий вітер. Трава зашелестіла, стовбурці загойдалися, вдарились одне об одне, викрешуючи тонкий, приглушений металевий дзвін.

Поряд з Левком Пилиповичем об суху землю вдарилася велика дощова краплина. Вона здійняла фонтанчик сірої куряви і загубилася в ній. Така ж велика краплина впала Левкові Пилиповичу на руку, і він злизав її язиком. Потім схопився, кинув швидкий погляд на баркаси, що наблизились до берега, і подався до хлопців.

Сини зустріли його радісно:

— Дощ, тату, дощ!.. Тепер у нас буде вода!

— Бачу, що дощ, — їхній радісний настрій передався і йому. — Ідіть до наших водозбірних споруджень. Зараз поллє як з відра. Це вже точно!

Справді, не встигли хлопці пробігти й десяти-п'ятнадцяти кроків, як