Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Мікос Фасулаті вузлуватою рукою, такою ж міцною, як і морські вузли, що він їх так уміло й надійно в'яже, смикнув тричі за трос — подав знак, щоб тягли. І хоч знав, що ніхто його там, на скелі, не почує, мовив по-морському:

— Віра!..

Дерев'яна бочечка з холодною джерельною водою і парусиновий ворочок з харчами попливли вгору. Батько і син проводжали свою передачу очима, забувши про все на світі. А коли вона зникла на скелі і стало цілком ясно, що тепер уже неодмінно потрапить до рук мешканців вежі, Мікос Фасулаті полегшено зітхнув.

— Слава богу…

І тут наче його підмінили: враз повеселілими й помолоділими та ще й якимись задерикуватими очима підморгнув Костасові, голосно сказав:

— Ну вже ж і половимо ми з тобою риби, синку! Готуй в'ятери, висиплемо.

Мотор завівся легко й теж загомонів весело, на повний голос. Баркас кинувся на хвилю, прудко взяв її і занурився носом у сріблясте шумовиння, яке сам же і збив.

Не говорили батько і син між собою про те, що сталося. Надто переповнювало їх щастя, щоб говорити. Та й слів не знайшлося б. Ту шалену, бурхливу радість можна було висловити тільки напруженими рухами, працею, фізичним зусиллям, таким, щоб аж м'язи боліли, щоб аж тріщало сухожилля! Може, людина саме тому й кидається у шалений, розвихрений, нестримний танок, що їй бракує слів для виявлення радості? В такому щасливому напівсп'янінні були зараз батько і син Фасулаті.

Вони зробили один захід, другий, обоє стали мокрі, але розкидали в'ятери й витягали, розкидали й витягали…

Їм іще й щастило. Риба ловилася велика, і її вже було півбаркаса.

Тільки коли поверталися з лову, сиділи тихі й стомлені і знову поглядали на вежу, вже як на свою рідну, з якою вони зв'язані не лише тим, що передали засилку, а значно більшим — одними думками, одним прагненням, одними діями в боротьбі проти фашистських окупантів. І Мікос не втримався, щоб не сказати хоч кілька слів:

— А все-таки ми обдурили гітлерівців!

— Ще й як! — радо відгукнувся Костас. — Вони на березі перекрили всі входи, а ми знайшли, як з моря…

Тільки надалі будемо обережніші, щоб не пронюхали.

— Авжеж. Тепер уже нам не треба домовлятися з вежею. Як прийдемо в море, вони вже й знатимуть. Та й трос загідь можна спустити.

Біля причалу вартував німець. Побачивши, скільки у баркасі риби, він вдоволено зареготав і захитав головою:

— Гут… гут…

— Бери свою пайку, Фріце, — цього разу ніскільки не шкодуючи риби, сказав Мікос і сам заходився наповнювати величезного кошеля, до якого скидали окупантам рибу після кожного улову.

— Варум Фріц? — запитав німець. — Їх бін Ганц.

— Ганц то й Ганц, хай тобі трясця…

Німець тих слів, звісно, не втямив і продовжував скалити зуби у задоволеній посмішці та хвалити Мікоса за добрий улов.

Левко Пилипович прочитав записку, яку одразу ж знайшов у мішечку серед продуктів.

«Всі сухопутні шляхи до вас фашисти перекрили, тому й не зміг виконати обіцянку своєчасно, — говорилося в ній. — Комендант поставив солдатів навіть на тій потаємній стежині, якою я пробирався. Передачі намагатимемося доставляти тільки з моря. Стежте за нами і швидко відсигналюйте, як тільки подамо знак…»

Тепер Левко Пилипович картав себе в думці: «Як же я міг запідозрити Мікоса Фасулаті у зраді? І як одразу не здогадався, що не заради риби вийшов він у море, а, головне, заради того, щоб передати воду та продукти?.. Звісно, фашисти теж не дурні, колись же вони повинні були повністю блокувати вежу. Вони добре знають, що зі скелі у воду не стрибнеш, відступати звідси можна тільки сухопуттям. Отож і відрізали вежу од усього світу, вирішили тримати нас на безхліб'ї та безводді, щоб ми померли голодною смертю, якщо не здамося на їхню милість. А Мікос Фасулаті знайшов, як їх обдурити, хоч і пішов на неймовірний риск… Так, це справді неабиякий риск, — думав далі Левко Пилипович. — Мікос кожної хвилини міг бути схоплений і тоді… Страшно навіть подумати, що було б тоді. Звісно, добре розумів це й сам Мікос, знав, на що йде, а все-таки ні перед чим не зупинився. Ось такі вони і є, наші люди…»

Левко Пилипович разом із Грицьком, хоч і з великими труднощами, витягай на скелю все те, що причепили до троса рибалки. А баркас знову ганяв по морю та ловив рибу, наче нічого й не сталося. Згодом попрямував до бухти і зник між скелями, беручи напрям до рибальського причалу. Самого причалу з вежі не було видно. Його ховали нагромадження будинків та густі дерева, що зависли своїми кронами і над тими будинками, і над самою водою, як темно-зелені хмари.

А тим часом Левко Пилипович розглядав одержані скарби. Найкоштовнішим скарбом, звісно, була вода.

Вже два тижні, як Левко Пилипович посадив і себе, і своїх синів на голодний водяний пайок. Та й не дивно: водою надовго не запасешся. Було набрано її в наглухо закупорені бідони, в каністри. Щоб вода довше зберігалася, в самій вежі видовбали для неї глибокі ями, в яких завжди холодно й вогкувато.

Але час минав, і води ставало все менше й менше. Порожні бідони й каністри стояли вряд уже не в ямах, а в глухому закутку, щоб не потрапляли на очі й не нагадували про своє призначення. А пити поклали в день лише по кухлику. Тільки Андрійка іноді присилювали до зайвого ковтка, хоч він і відмовлявся, не бажаючи бути винятком серед усіх.

Пробували докопатися до