Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Тепер площа перед бухтою німа й порожня, тільки іноді по ній промарширують німецькі патрулі, і гупання їхніх важких чобіт, здається, відлунюється аж тут, у вежі.

Одного разу гітлерівці викотили на площу кілька гармат і, мов оскаженілі, почали бити по вежі. Тато сказав: «Тими снарядами вони нашій вежі нічого не зроблять». І справді, у стінах лишилися тільки неглибокі дірки…

Грицько бачив, що Андрійко задумався, поринув у якісь спогади, і не озивався, не хотів сполохати тих думок та спогадів. До того ж і шкода було відпускати брата од себе. Чимдалі Грицько проймався до Андрійка все більшою ніжністю. Аж хотілося обняти його, пригорнути до грудей, погладити по русявій голівці, по блідих щоках — ця блідість проступала навіть крізь золотаву сонячну засмаглість. Але не забув, що батько послав Андрійка лише на якусь хвилинку, і нагадав про це:

— Тато жде. Мабуть, іди вже. Андрійко побіг.

Тато стояв на тому ж місці, лицем до моря.

Баркас скородив море, висипав в'ятери, витягав рибу. Підходив усе ближче й ближче до скелі, до того боку її, якого не видно від виходу з бухти.

Тепер уже легше впізнати і Мікоса, і Костаса. Було видно, як Мікос зняв з шиї косинку й махав нею над головою.

— То він нас викликає, тату. Бачиш?

— Бачу. Але навіщо? Чого він хоче?

Та чи здогадаються ж вони, що треба спустити троса? — бідкається Мікос Фасулаті. — Адже не було про це мови. Хто ж міг подумати, що гітлерівці й останню щілину затулять?

— А ти певний, що комендант повірив тобі? — питає Костас. — Може, він зумисне пустив нас у море, як принаду. Тільки почнемо підвішувати передачу, а нас і накриють.

— Може бути… — згоджується Мікос. — Усе може. бути… Але харчі і воду треба передати, бо помруть вони там. Та й нашу записку хай прочитають, щоб знали, що сталося.

Звісно. Вони ж на нас надіються.

Костас сидить на носі баркаса, механічно тре пальцями корок від в'ятера, а сам теж не відводить очей од скелі. Відколи батько розповів йому, що був у вежі, бачився і розмовляв з Левком Пилиповичем та його синами, він тільки про це й думав, цим тільки й жив. Був готовий до будь-яких труднощів, на будь-який риск, аби допомогти отим сміливцям.

А бач же, що вийшло! Фашисти ніби здогадалися про їхній намір і перегородили шлях до вежі. І як вони знайшли ту потаємну стежку?..

— А який він тепер, тату? — запитує Костас.

Батько зрозумів, що син знову питає про вчителя.

— Я ж тобі вже розказував. Заріс бородою і зовсім посивів. Ні однієї волосинки чорної… Всі вони худі, виснажені. А як на Андрійка глянути, то серце кров'ю обливається. Ніби аж наскрізь просвічується… І як тільки Левко Пилипович відважився на таке?..

— Герої, — одним словом оцінив Костас.

Батько і син розмовляли вільно, ніхто їх тут не чує.

— Чи бачать вони нас, як ти думаєш?

— Повинні бачити.

— То чому ж не показуються?.. Ану ще раз подивись гарненько, чи ніде нікого? Зараз я посигналю.

— Не видно… З лівого боку можуть стежити, але ж ми вже за цим мисом заховані, ніхто нічого не побачить.

— Я обережно…

Мікос Фасулаті знову махнув над головою картатою косинкою, яку він носив, як портові вантажники чи корабельні кочегари.

Батько і син до болю в очах дивляться на верхівку скелі, чи немає звідти сигналу-відповіді?

Ні, немає.

Мікос махає ще й ще, нехтуючи обережністю, ризикуючи, що його сигнали може запримітити й вороже око.

— А що, як справді їх там побило?.. Такий наліт був, аж згадувати страшно.

— Не може всіх побити, — заперечує Костас, — хтось же та лишився. І вежа стоїть, не взяли її бомби.

— Висиплемо ще раз в'ятери, — пропонує Мікос.

Костас швидко-швидко перебирає мережі вправними, засмаглими до чорноти руками. Він лише в безрукавці та легких білих розкльошених штанях. На плечах і на грудях у нього грають, перекочуються тугі мускули. Мабуть, такі ж були у його прадавніх легендарних предків — воїнів Еллади.

В'ятери стеляться на воді, ділячи її на дрібненькі піняві квадратики, і поринають під вагою грузиків, а замість них лишаються коричневі корки, що весело підстрибують і витанцьовують на хвилях.

Якийсь час батько і син ловлять рибу, хоч не забувають поглядати й на вежу.

Несподівано Костас радить:

— А давай їм анкерок покажемо, щоб здогадалися. Батько забув і про рибу.

— Ай справді!.. Як же це ми одразу не додумались? Ось зараз. Витягай в'ятери…

Він помітно повеселішав, став жвавіший, швидкий у роботі. Допомагав синові вибирати снасть. Риби було небагато, хоч упіймалося зо два десятки й досить-таки величеньких кефалей та лобанів. Рибу кидали просто під ноги на дно баркаса, і вона там в'юнко підстрибувала, розбризкуючи в усі боки срібні скалочки луски.

Мікос підняв дерев'яну бочечку, спершу сидячи, потім звівся на ноги, щоб його було краще видно.

Але знову вежа не озвалася.

Левко Пилипович