Полковник Данило Нечай. У 2 чч. Частина 2 - Юліан Радзікевич

свого положення і ніколи пізніше не зміг би відповісти на питання, що найбільше тоді дошкулило йому: страх, гнів, чи сором? Отого малого собачку був би живцем руками роздер, не за те, що викрив його, а за те, що тепер, наче нарошно, глумився з нього. Радо був би стиснув коня й утік, але це було неможливе. Радо був би під землю заховався, щоб не зносити цього сорому, але замість того мусів їхати далі. Тож їхав тихо, тільки зубами скреготав із безсилої злости та молов прокльони під носом.

— Як вашмосць бачиш, то ми достойно васці приймаємо. В’їжджаєш васць у село з музикою, ніби воєвода — почув голос Маковського, в якому, крім глуму, скривався гнів, а може й біль, — тількищо прийшло Криницькому на думку.

— Може й він терпить? — подумав і почув себе ще більш непевно, бо досі це не прийшло йому на думку.

— Певно, що терпить — думав далі, — бо знає, чого я тут. Адже він також мусить її кохати... Певно, що кохає, коли взяв собі її за жінку, її, татарку з далекого улусу, оточив її достатком, одягав, наче кралю, дозволяв на примхи, Бог зна, які...

Заїхали на одне подвір’я і здержали коні. Криницький кинув погляд і побачив, що, не зважаючи на пізню ніч, на подвір’ї був рух, стояло багато осідланих коней. Козаки ходили, в’їздили й виїздили. До сотника, як тільки він під’їхав, прибіг сотенний осавул і, заки ще Маковський успів зсісти з коня, почав йому говорити щось скоро й багато. Криницький зрозумів тільки, що від Нечая був приказ приготовлятися до походу.

Маковський слухав і слухав свого осавула, спершися на кульбаку, потім казав будити людей по квартирах, сідлати коні та збиратися на майдані біля церкви.

Рух пішов по селі. Заблисли світла, з гомоном відкривалися двері, іржали коні, скрипіли журавлі при примерзлих колодязях, товпилися коні при водопоях, викрикали люди, гавкали собаки, голосили півні. Маковський зіскочив із коня, кинув поводи козакові, а сам, не звертаючи уваги на Криницького, увійшов на квартиру. В кімнаті блисло світло. Крізь освічене віконце видно було тіні, що пересувалися по кімнаті. Криницькому здавалося, що він чув піднесені голоси і гострий, наглий жіночий плач. Уже, вже хотів зіскочити з коня й бігти в кімнату, бо думав, що його татарці діється якась кривда, коли заскрипіли двері і він почув голос Маковського:

— Пане Криницький! Зайди, вашмосць, сюди!

Криницький зістрибнув із коня, прив’язав його до плота та поволі увійшов на квартиру сотника.

В кімнаті не було нікого. Криницький скинув шапку, зачинив скрипливі двері та розглянувся ще раз. Тоді двері до другої кімнати відкрилися і в них появився Маковський. Обличчя і очі в нього були червоні, віддих скорий. Побачивши Криницького, переступив високий поріг і підійшов до нього.

— Коли я вашмосць сюди брав, я гадав, що прийшла моя година. Не думай, що я не бачив і не знав, що діялося! Чому я мовчав і терпів, того васць ніколи не зрозумієш, бо треба мати душу і треба справді любити. Але доволі про це.... Тим часом щось зайшло е Краснім, щось, чого ми ще не знаємо. Всі сотні йдуть у похід. Кажуть, що сьогодні ще або завтра прийде до битви.

Маковський завагався, перебіг поглядом по Криницькім і говорив дальше:

— Кажуть, що васць добрий до шаблі. Так ось, коли обидва вийдемо живі з бою, будемо мати час полагодити свої особисті рахунки по-кавалірськи.

При цих словах поклав вимовно руку на шаблю.

Криницький і собі вдарив рукою по рапірі, вклонився сотникові і без слова повернувся до відходу.

— Вашмосць їде з моєю сотнею — кинув за ним Маковський — до Грушівець не повертаючись.

Криницький іще раз уклонився та без слова вийшов.

На майдані ставало людно. З подвір і з вуличок з’їжджали на майдан то поодинокі їздці, то цілі гурти і в короткому часі майдан став замалий для такого числа озброєного народу. Сотня, яка була дуже численна і добре озброєна, формувалася у відділи по двісті, триста коней, і так поповнені відділи один за одним почали вирушати на дорогу до Красного.

Маковський, залишаючи сотенного осавула з тими частинами, які ще не зформувалися, виїхав на чоло передового відділу й повів його під гору на Красне.

На виразне бажання сотника Криницький їхав у чоловій частині, смирно сидячи на коні та не відзиваючись ні до кого. Чоло довгого відділу виїхало на горбок у напрямі Красного, звідки по якомусь часі замайоріли світла.

Коні йшли рівно, їздці їхали мовчки, дехто дрімаючи на сідлі, дехто стиха і зрідка перекидаючися словом.

Маковський схилив голову на кінську гриву і їхав мовчки, до нікого не відзивався словом. Цей його понурий настрій перейшов мабуть і на його людей. Старий Яків Зозуля, що то довгі роки козакував на Січі, де вславився більше своєю веселою вдачею та живим дотепом, як шаблею, кинув товаришам один дотеп і другий. Але коли ніхто не засміявся, ні не звернув уваги на його сміховинки, розсердився не на жарт, наїжив свого довженного сивого вуса і кинув на ввесь голос:

— Це що, панове товариство, чи не на похорон їдемо?

Ніхто й тепер не відізвався, чи то тому, що нікому не було до жартІв, чи тому, що Маковський і передні їздці стримали коні, так, що ввесь відділ мусів зупинитися.

— Що це? Що сталося — сипались питання з задніх рядів.

Але нікому й говорити не треба було, бо ген далеко, де мерехтіли світла краснянських хат, знявся вгору струмок вогню, один, другий, третій...

— Красне горить! — крикнув хтось, наче могло бути щось інше.

— Красне! Красне горить! — пішло по рядах.

Вогонь, якби його штучно підсичували, змагався

з хвилини на хвилину, розливався по білому снігу і клався червоними лентами на чорне небо.

Нараз далекі