Вибрані твори в двох томах. Том I - Дмитро Васильович Ткач

Марія все ще не вірила:

— Та невже ж таки отой самий Левко Пилипович? Тихий же чоловік був, здається, і мухи не вб'є…

— Та кажу ж тобі, що сам бачив усіх! — уже почав сердитися Мікос. — Але — щоб губи на замок. Нікому ні слова, ні півслова… А ми з тобою, Костасе, якось уночі підемо. Харчі та воду понести їм треба неодмінно. Так домовилися…

А вранці від хати до хати полетіла чутка: «Оті, що сидять у вежі, потопили фашистського торпедного катера». Мікос Фасулаті аж руками об поли вдарив:

— Ну, не казав же я?.. Як же їм тепер допоможеш? Та гітлерівці після цього з них і очей не спустять!

Авіаційний наліт почався, коли сонце уже підбилося чоловіків у три. Літаки виринули з-за гори, із-за темного зубцюватого лісу, який на далекій відстані здавався кам'яним, змертвілим навіки.

Їх було два — літаки. Спершу вони покружляли над селищем, над бухтою, наповнюючи її залізним гуркотом, потім зникли за горою, лишивши після себе металеве відлуння, і несподівано знов загуркотіли під синім небом, порушуючи його одвічну мовчазність.

— Тримайтеся, сини, — сказав Левко Пилипович. — Це вони до нас прицілюються.

Він не помилився. Перші дві бомби вибухнули на схилі гори, але у вежу не попали. Тільки гидко завили, засвистіли осколки та дрібне каміння і затріскотіли по товстих сірих стінах, вириваючи шматки каменю.

— Може, давай спробуємо, тату? — показав Василь на кулемета. — А що, як пощастить…

Та Левко Пилипович не дозволив:

— Зіб'єш чи не зіб'єш, а з патронами у нас і так сутужно. Та й під бомби вилазити не слід. Мало що може статися.

Знову заревло над вежею, і знову пронизливо засвистіли бомби, проймаючи тим наростаючим свистом і душу, і мозок, ніби тонким, довгим сталевим лезом. Одна бомба впала у воду під скелею, а друга вибухнула біля вежі, просто-таки під самою стіною. Чи вибухом, чи вогнисто-чорним осколком відірвало шматок стіни, але всередину споруди не дістало. Вежа лише застогнала тяжко, як стогне стара людина, здригнулася всім тілом, але вистояла. Дивилася в небо своїми круглими зубчатими баштами й ніби запитувала в німому роздумі: «За віщо мене так?..»

А тим часом металеві хижаки описали в повітрі ще одне коло і знову кинулися на вежу. Перший прострочив по ній з кулемета, обсипавши металевим зерном і саму вежу, і землю навколо неї. А другому цього разу пощастило влучити у кам'яну споруду. Це було не пряме попадання, бомба зачепила тільки краєць башти, але від вибуху в стіні утворилася велика дірка, і в середину вежі загуркотіло каміння, полетіли осколки. І троє почули тяжкий зойк одного:

— О-ох!..

То застогнав Василь. Осколок ударив його просто в груди і звалив на землю.

— Василю!.. — кинувся до нього батько. — Васильку!.. Батько підвів його голову, глянув в обличчя. Бачив, як щоки і лоб швидко заливало сірою барвою, подумав: «Та це ж мій син!.. Краще б мені отак, а він щоб жив…»

— О-ох!.. — ще раз простогнав Василь, не розплющуючи очей. — Повітря мені…

Кульгаючи, припадаючи на хвору ногу, Грицько підхопив Василя під плечі. Але несила йому було підняти важке нерухоме тіло. Батько підставив руки під поперек, а вже Андрійко тримав під колінами. Коли несли, ноги стукалися об землю і в тому стукові вчувалося, що людина вже при смерті.

Не стало літаків. Не падають бомби. Люто палить сонце. Торохтять під ногами камінці, шурхотить суха трава. Навколо — гаряча тиша. І в бухті німо. І в селищі — ні руху, ні будь-яких звуків. На весь світ чутно тільки, як стогне поранений. Він уже навіть не стогне, а ледь видушує з себе один хриплий звук:

— О-о!.. О-о-о!..

А потім раптом затих і випростався, розплющивши очі.

— Зараз ми тебе перев'яжемо, — бідкався біля нього Левко Пилипович, — потерпи трохи, потерпи, синку… Андрійку, швидше давай бинти, йод, усе, що там є…

Василь, лежачи на сухій траві, дивився некліпаючими очима на яскраве сонце і на далеке безбарвне небо. Тоді батько, все зрозумівши, промовив:

— Прости мені, сину…

І закрив йому очі, поки ще не захолонули повіки.

Поховали Василя віддалік од вежі на найвищому пагорбі, щоб могилу видно було і з моря, поклали камінь і вирубали на ньому, хто тут лежить та за що загинув…

Кілька днів після бомбардування вежі у рибальському селищі було тихо й пустельно. Ніхто не з'являвся на вулицях і біля причалу. Сухими бортами терлися і жалібно поскрипували забуті баркаси та човни, припнуті на іржаві ланцюжки.

Нарешті рипнула хвірточка у воротях Мікоса Фасулаті. Вийшовши з двору, господар зупинився на коротких міцних ногах. Обережно глянув праворуч, ліворуч, кинув погляд уздовж вулиці. Одним кінцем вона упирається в підніжжя гори, другий веде до бухти. Сюди й пішов Мікос Фасулаті.

Тамуючи в серці страх і ненависть, він простував у комендатуру до Гюнтера Бахмана.

Його затримав патруль — три здоровила у квадратних касках, міцних чоботях, з автоматами на грудях.

— Хальт, Мікос!.. Хальт!..

Мікос Фасулаті навіть зрадів, що його зупинено: серед патрульних був і «знайомий» солдат, який видавав баркаси, а потім замикав їх на ланцюжки.